Глава 11. Кіра

Я навіть не думала, що побачене так боляче штрикне в серце. Наче ножем. І це при тому, що в нас із Деном — договір. Все чітко, юридично, без емоцій. Але коли я заходжу в будинок і бачу її… Вероніку. В його обіймах. Її руки обвивають його шию, вона виглядає надто зручно, надто "вдома". А він… він стоїть, мов нічого не сталося. Спрямований вперед, незворушний. Але я побачила — його пальці напружено стискають тканину сорочки на її спині. Неначе хоче відштовхнути, але стримує себе.

Мені хочеться кричати. І водночас зникнути.

Дурепа! В тебе є Костя! Що тобі до цього мажора? Хай обіймає кого хоче!

Але водночас відповідаю сама ж собі: я відштовхнула Костю вчора, щоб не порушувати умови договору з Деном, а в нього тут ця фіфа. Хіба вірність не мала бути взаємною?

— О, ти вже приїхала, — каже він рівним, надто стриманим голосом. Ні здивування, ні радості. А погляд — напружений, колючий, як сталь.

— Можу піти, якщо невчасно, — шиплю я. — Не хочу заважати романтичним падінням.

Він підходить до мене. Жестом руки спрямовує в перші двері і я заходжу з ним у невелику, проте затишну кімнату подалі від допитливих очей.

— Вона підсковзнулася, — коротко, сухо. Його щелепа стиснута, на скронях напружені м’язи.

— Ага. В очі тобі, мабуть, теж випадково дивилася так, ніби вже стала твоєю дружиною, — знаю, що мала б стриматися, але не можу.

— І що, приревнувала?

Я розвертаюся різко, але він встигає перехопити мій погляд. В його очах блискає щось небезпечне. Ледь помітно рухається кутик губ, мов він стримує саркастичну посмішку. Але очі… Очі палять.

— Я тобі не власність, Денисе. Але якщо ми вже граємо в шлюб — то нехай граємо з обох сторін.

— Граємо? — він робить крок до мене. Повільно. Як хижак. Його постава напружена, долоні стиснуті в кулаки, але він тримається в рамках самоконтролю. — Добре. Тоді давай поговоримо про твою роль. Попрощалася вже з тим хлопцем, що приходив до тебе вночі?

Я завмираю.

— Ти що, стежив за мною?

— Охоронець. Він працює на мою безпеку. І твою теж. — Він знову робить крок, тепер майже впритул. — І так, я знаю, що ваш вечір тривав до пів на першу.

— Ми просто вечеряли! — вигукую я. — Я не повинна перед тобою звітувати, з ким я їм піцу!

Його очі звужуються, погляд стає майже холодним, як крига. Але щелепа ходить — він знову себе стримує.

— Але повинна звітувати, якщо з ним у тебе щось є. Бо тоді весь цей договір — фікція, підстави для шантажу.

— Ти серйозно зараз?

— Цілком. Ти підписала контракт. І якщо хочеш, щоб я виконував свою частину — не влаштовуй мені цирку.

— Я відмовила йому, прогнала можна сказати, бо дотримуюся умов договору. А як же ти сам? Я приїжджаю і бачу тут цю. Що вона тут робить?

На мить він мовчить. Лише злегка відвертає погляд убік — ледь-ледь, на секунду. Але я це помічаю.

— Її запросила мама, а не я. Це її гостя. В нас з нею нічого нема.

— Значить ми все обговорили. Де моя кімната? Я хочу перевдягнутися.

— Катю! — не зводячи з мене очей, Ден викликає служницю. Невисока худенька покоївка швидко постає перед нами. — Проведи пані Кіру до її кімнати.

Розвертаюся й іду за дівчиною. Велика простора кімната вже чекає на мене, а покоївки складають мої речі в шафу.

— Залишіть мене, будь ласка. Я сама впораюся, — прошу їх. І тільки коли лишаюся сама — дозволяю собі дихати. Часто. Різко. Майже судомно.

Тому що це вже не просто вистава. Це справжнє випробування.

Але довго побути наодинці мені не дають. Двері відкриваються, а в кімнату впевненою ходою крокує пані Лілія. 

— Сідай, — владно каже вона, ще з порогу кивнувши мені на диван. Розумію, що не послухати шансу нема, тому покірно опускаючи на м’яку перину. Жінка велично, з замашками королеви Англії, сідає поруч. Складає руки в замочок на колінах, прискіпливо оглядає мене, а тоді каже: — Речі можеш не розбирати. Ти тут не надовго. Я про це подбаю, будь певна.