Глава 10. Ден

Коли я повертаюся додому, думками все ще десь поруч з Кірою. Її голос, запах, її нерви через охоронця — все це не давало мені розслабитися. Здавалося б, ми все владнали. Договір підписано. Гроші перераховані. Але з Кірою нічого не закінчується просто — з неї все тільки починається.

Я навіть забув, що мама кликала в гості Вероніку. Згадав тільки тоді, коли побачив її в нашій вітальні — вся в червоному, з усмішкою, від якої в мене завжди сіпалося око.

— Денчику, привіт, — солодко тягне вона, встаючи з дивану.

— Привіт, Вероніко, — кидаю коротко. — Вибач, я втомлений. Мені треба до себе.

Я не чекаю на відповідь. Просто йду. І зачиняю двері в кабінет. Надто голосно. Мама потім скаже, що це «зневага».

Наступного ранку саме вона зустрічає мене з поглядом гіршим за будь-яку повістку до суду.

— Ти навіть не поговорив з Веронікою! Дівчина чекала весь вечір! Це приниження, Денисе! Її батько — наш партнер!

— І що? — я спокійний. Поки що. — У нас із Веронікою ніколи нічого не було. І не буде.

— Але ж вона ідеальна! І гарна, і вихована, і вигідна. Не те що…

— Обережно, — кажу тихо, дивлячись їй просто в очі. — Не варто продовжувати.

Мама тисне губи. Я розвертаюсь і йду на сніданок, але не встигаю навіть каву допити, як отримую повідомлення від охоронця.

Фото. Кіра і чоловік. Сидять на кухні, вікно напіввідкрите. Час: 21:32.

Інше фото. Вихід того ж чоловіка з під’їзду. Час: 00:24

Молодий хлопець.

Не родич.

Сидів у неї вдома. Майже три години.

У мене пульсує скроня.

Я не дебіл. Все можу зрозуміти. Її минуле, її звички, її життя. Але не зараз. Не в момент, коли ми тільки що домовилися про спільну гру. Не в момент, коли я, чорт забирай, ризикую репутацією, бізнесом і нервами.

І зараз, коли я весь на нервах, мама, як справжній стратег, не здається.

— Денисе, вона вже в будинку. Просто поговори. Вона мила дівчина, все ж таки, я тебе прошу, — не дає допити каву. Не одразу, але все ж розумію, про кого мова. Вероніка. Звісно, знову Вероніка.

— Добре. П’ять хвилин. Але це нічого не змінює.

Я заходжу до вітальні. Вероніка сидить у кріслі в ідеально підігнаній сукні кольору шампанського, нога на ногу, усмішка розлита по обличчю.

— Денчику… — починає вона, тягнучи голос, — як добре тебе бачити. Я так сумувала. Як ти?

— Живий. Працюю. Як завжди, — коротко відповідаю.

— Може, якось зустрінемось на коктейль? Згадаємо наші веселі вечори в Дубаї? — сказано так, наче ми мали там романтичну подорож. Всього-то відпочивали великою галасливою компанією. Я може й навіть не розмовляв тоді з Нікою за всю поїздку, було б що згадувати.

— Може. Якщо знайду час.

Розмова закінчується так само холодно, як і почалася. Але я встигаю зробити кілька кроків до виходу, коли економка сповіщає:

— Кіра в’їхала. Через 3 хвилини буде у дверях.

Вероніка чує це і, ніби за сигналом, різко розвертається. І… спотикається на рівному місці. Ідеально підкручений каблук, вивернутий рух — і вона «випадково» влітає мені просто в обійми.

— Ай! Ой! — писк. — Вибач, я не знаю, як так вийшло!

Мої руки автоматично ловлять її, щоб не впала.

— Все добре. Стій рівніше.

І саме в цю мить двері відчиняються.

Кіра стоїть на порозі. Обличчя бліде. Очі — льодяні. Погляд — прямо в мої очі. А потім — на Вероніку в моїх руках. Потім — знову на мене.

Секунда. Напружена, як струна, що от-от лусне.

Я відпускаю Вероніку.

— Ти в порядку? — холодно питаю, не відводячи очей від Кіри.

— Та… вже так, — відповідає Вероніка, але її усмішка переможно тремтить.

Я роблю крок до Кіри. Вона — ні. Вона просто дивиться. Наші погляди зіштовхуються в повітрі, мов клинки. В її очах — шок, біль, щось ще... щось схоже на ревнощі. А в моїх — вогонь, який я не встигаю загасити.

Іскри між нами палають так, що можна підпалити весь будинок. Між нами мить. Довга. Напружена. Секунда, яка розтягується на цілу вічність.

І я знаю: далі буде гроза.