Глава 9. Кіра

Контракт лежить переді мною. Папір щільний, шрифт дрібний, кожен абзац сформульований сухо і беземоційно — як і належить. Я читаю уважно. Не тому, що не довіряю Дену — хоча, правду кажучи, я йому не довіряю. Просто я не хочу потім шкодувати. Я не та, що підписує наосліп.

Пункт перший — шлюб фіктивний.

Пункт другий — триває один рік.

Пункт третій — жодних фізичних стосунків без обопільної згоди.

Четвертий — він покриває наші борги, одразу перераховує аванс на лікування тата + забезпечує мене щомісячною сумою на витрати для ролі дружини мільйонера.

П’ятий — я публічно виконую роль його нареченої, а згодом — дружини.

Шостий — обопільна конфіденційність, навіть після розірвання.

Я вдихаю й підписую.

Ден мовчки ставить свій підпис поруч. Ніякої театральності. Все чітко і по-діловому. Його адвокат одразу надсилає копії нам обом. За кілька хвилин я отримую сповіщення від банку:

+500 000 грн.

А ще повідомлення від лікарні:

«Отримали аванс, готуємо до операції. Дякуємо!»

Я не знаю, як описати те, що відчуваю. Це не полегшення. Це… ніби крижана брила, яка лежала в мені останні дні, нарешті тріснула.

— Дякую, — кажу тихо.

— Не дякуй. Це умова, — відповідає він і стискає губи.

І ось саме в той момент, коли я думаю, що нарешті можна трохи видихнути, він кидає фразу, яка змушує мене знову напружитися:

 — Отже, з вечора ти переїжджаєш до мого будинку, — кидає він між іншим.

 — Так, я готова, — я зітхаю. — Тільки хочу ще раз побачити тата.

 — Не заперечую, — киває. — Але є ще одна умова. З сьогоднішнього вечора з тобою постійно буде охоронець.

— Що?! — я аж підводжу брови.

 — Особиста охорона. Один з найкращих людей мого дідуся. Він буде з тобою скрізь.

Я різко опускаю папери на стіл.

— Чекай, це не обговорювалося!

 — А тепер обговорюється. Після вчорашнього з Філіповим — я не можу ризикувати. Ти частина угоди, Кіро. Якщо щось трапиться з тобою — проблеми матиму не тільки я, а й компанія.

— Угода — це одне. Особистий охоронець — зовсім інше!

 — Це для твого ж захисту.

 — Мені не потрібен захист! Я не золота корона! Я жила двадцять чотири роки без охоронця, і нічого. І знаєш, що? Я не звикла, щоб хтось ходив за мною, перевіряв, з ким я бачуся, куди йду, і — головне — хто мені пише!

— Він не буде втручатись у твоє життя. Просто… стежитиме.

 — Стежитиме?! — я підіймаю брови ще вище. — Прекрасно звучить! Тепер я не лише фіктивна наречена, а ще й об’єкт спостереження.

— Це тимчасово.

 — Усе тимчасово, Ден. Навіть свобода. Особливо поруч з тобою.

Між нами напруга. Він не сердиться. Ні. Він просто спокійно переламує ситуацію — як завжди. А я знову змушена або підкоритися, або відступити.

— Добре, — кажу різко. — Але цей охоронець не заходить до мого тата, не пхається до моїх розмов, і не сунеться за мною в душ.

— Звісно. Душ — свята територія, — іронізує він.

 — Ти хочеш, щоб ми не вбили одне одного в перший тиждень? — стискаю кулаки. — Тоді запам’ятай: я — не річ, яку можна обгородити парканом і приставити охоронця.

— Але поки ми в цій угоді, я відповідаю за твою безпеку.

 — А я відповідаю за те, щоб не зійти з розуму. І, схоже, це буде складніше.

Він мовчить. Потім легко киває.

 — Домовились.

Я відвертаюся до вікна, відчуваючи, як пульсує кров у скронях. Все йде за планом. І водночас усе — виходить з-під контролю.

— Але моя кімната — це моя територія. І я не збираюся грати щасливу закохану без паузи.

— Я теж, — кидає він. — У цьому ми зійшлися.

Ненавиджу, що все правильно. І ненавиджу, що мене це… чомусь ранить.

Ден залишає чайові, оплачує рахунок і прощається зі мною. Коли він йде, в я сідаю в авто до його охоронця, зітхаю. Голосно. Як тільки можу. Як людина, яка тримає все в собі надто довго.

Охоронець, Андрій, відвозить мене до мого будинку, не сказавши ні слова. Його обличчя — кам’яне, руки — як у скелі. Вранці обіцяє забрати мене, «як домовлено». Я киваю. Відчуваю себе не нареченою, а пакунком з дорогою мікротехнікою, яку бояться впустити. Дуже важливим пакунком, але все одно — річчю.

У холі тихо. Я залишаюсь сама. І мені хочеться кричати. Я раптом розумію, що це остання ніч, коли я можу бути вдома сама. У своєму просторі. Без камер, без чужих очей, без тиску й правил.

І я тягнуся до телефону.

— Костю, приїдь, будь ласка. Я вдома. Мені… просто треба, щоб ти був тут.

Він не питає, чому. Не уточнює, чи є Ден поруч. Просто каже:

— Через двадцять хвилин буду.

І він справді приїжджає швидко. У джинсах, з легким ароматом знайомого парфуму. Я відкриваю двері і ненадовго забуваю про угоди, охоронців і всі ці фікції.

Ми сидимо на кухні. Вино, паста, він навіть привіз мій улюблений десерт із найближчої кав’ярні. Ми їмо, говоримо ні про що, ніби повернулися у час до всього цього божевілля.

— У мене тепер охоронець, — зізнаюсь я, коли вечір стає надто затишним. — Починаючи з завтрашнього ранку він буде зі мною постійно.

Костя завмирає.

— Що?

— Ден сказав, що це «для безпеки». І що я тепер переїжджаю до нього.

 — Ти жартуєш, — каже він стиха.

 — Ні. Тому ми маємо бути обережними. Він не повинен дізнатися про нас.

— «Про нас», — повторює Костя. — А ми ще є?

Його голос м’який, але в ньому приховано щось гостре. Я опускаю очі.

— Костю…

Він підходить ближче. Торкається моєї руки.

 — Я не витримую бачити, як ти стаєш чиєюсь фіктивною дружиною, але при цьому кожен день зникаєш з мого життя. Дозволь мені хоча б одну ніч бути з тобою перед цим божевільно довгим роком. Як раніше. Як завжди.

Його губи торкаються моєї шиї, і я відчуваю, як серце починає стукати швидше. Але…

— Ні, — шепочу. — Я не можу.

— Чому? — він напружується. — Через нього?