Глава 8. Ден

У відділку пахне кавою, дешевим дезінфектором і чужою втомою. Мій адвокат уже двадцять хвилин сперечається з молодшим інспектором щодо формулювань. Я сиджу на жорсткому стільці, переглядаючи повідомлення, і думаю, що гірше: моральна шкода Ігоря Філіпова чи мій власний ранок.

Телефон тремтить у пальцях. Повідомлення від Кіри.

«Тебе ніхто не змушував грати вчора цю виставу. Якщо ти вже передумав — скажи прямо. Я не твоя іграшка.»

Клянуся — я не з тих, хто пише пояснення. Але зараз — виняток.

Я натискаю «виклик». Вона бере майже одразу.

— Де ти? — голос напружений.

— У відділку.

— Що?

— Не хвилюйся, не затримали. Вчорашній тип з вечірки… Філіпов… написав заяву. Зараз розбираємось із нею. 

— Ти не без сюрпризів, — її голос знервований. — Це серйозно? Будуть проблеми? 

Починаю думати, що їй не байдуже, але Кіра додає:

— Це якось вплине на нашу угоду?

— Ніяк не вплине. Філіпов вирішив погратися в жертву, але в мене чудовий адвокат. Тебе це точно не торкнеться.

— Денисе, — її тон гостріший, — мені терміново потрібні гроші. Операція вже через два дні. Я розраховувала, що ми сьогодні все вирішимо.

— Ми й вирішимо, — я підводжуюсь, відходячи вбік від допитливого поліцейського обличчя. — Ввечері зустрічаємось, підписуємо договір. І одразу перерахую перший транш — як домовлялись.

— Це точно? Бо я…

— Точно, Кіро. Все під контролем.

Я кладу слухавку і дивлюсь у вікно. Надто багато всього на одне ранкове дихання. Але я вже не той хлопець, що розкидався емоціями. Я — Тимчук.

Адвокат нарешті махає мені.

— Вони прийняли нашу позицію. Все оформимо як особисту претензію без медійного супроводу. І відповімо контрпозовом. Головне — тримай себе в руках.

— Цього разу — обіцяю.

Я виходжу з відділку разом з адвокатом. Сонце вже високо, але на душі не теплішає. Місто гуде, люди кудись поспішають, мов нічого не сталося. А для мене цей ранок — чергова точка неповернення.

— Я передзвоню, — кидаю коротко адвокату, сідаючи в авто і опускаючи голову на спинку сидіння. Дихаю. Один раз. Другий. І беру себе в руки. Як завжди.

Зараз не час для злості. Настав час діяти. Ігор перейшов межу. А значить — гра закінчилась. Починається робота.

Я набираю водія: — В офіс. І швидко.

Скло в машині темне, як і думки в голові. Але я вже не киплю. Я охолов. І саме в такому стані я найнебезпечніший.

Офіс. Холодний блиск скла. Мій кабінет пахне дорогим деревом і напругою. А от Філіпов уже сидить у себе, як цар на троні.

Я заходжу без стуку. Його обличчя ледве повертається в мій бік.

— Зібрався з духом? — бурмоче.

— Зібрався з майбутнім, — спокійно відповідаю. — Ти маєш трохи часу, Ігоре. Не багато. Пора збирати речі.

Він хмикає, повертаючись до монітора.

— Велика заява, Денисе. Для хлопчика, який досі в ляльки грається — і в шлюбчики теж.

— Можеш думати, що хочеш. Але дуже скоро контрольний пакет буде моїм. І тоді я звільню тебе без жодної компенсації.

— Твій дід ще має підписати…

— Він уже все вирішив.

Тиша. Його очі блимають, але голос тихий:

— І кого ти обрав? Дай вгадаю… Твоя мама була за Богословцеву, а Анатолій Михайлович за дочку збанкрутілого Олійника… Гроші і зв’язки чи покірна і на все згодна краля? Цікавий вибір… Вероніка? — він пильно дивиться на мене, а я розумію, що цей над в курсі всього, що відбувається в мене вдома. Отже, є шпигун… Слід негайно знайти щура! — Ні, все-таки ця… Віра? Кіра, точно. Ти обрав її. Як цікаво…

— Не твоя справа, — бурчу я, вкрай розчарований.

Я розвертаюсь. Він кидає вслід:

— Бережи її! А то всяке може трапитися перед весіллям…

На мить зупиняюся, а тоді виходжу. Спокійний. Холодний. Але всередині палає. Я чітко зрозумів його погрозу. Бачить Бог, він в мене за все отримає.

У ліфті я читаю нові повідомлення в сімейному чаті.

“Сім’я Тимчуків”. Назва змінена дідусем.

Мама вже встигла запустити кулемет із доводів:

Лілія:

Денисе, поговоримо ввечері. Те, що сталося з Філіповим — це скандал.

Ти ж розумієш, що одруження з Веронікою — розв’язало б усі проблеми? Її тато — мільйонер.

Кіра — хто вона? Що вона нам дає?

А. Тимчук:

Лілю, досить. Філіпов — реальна загроза. Ден все зробив правильно.

А щодо Кіри — вона не просто так у цьому домі. Я її схвалив.

Я:

Мамо, я не продаюся за зв’язки. Я обрав Кіру — і це не обговорюється.

Лілія:

Моя думка теж має вагу! І поки ви не одружилися, я зроблю все, щоб ти зрозумів, що хочеш скоїти помилку. Вероніка буде ввечері в нас в гостях. Прийди до дев’ятої. Не спізнюйся!

Я:

Все. Я зайнятий.

Мовчанка. Перемога.

І ні до якої Вероніки я не поїду. Мама це знає.

Вечір уже спускається на місто, коли я під’їжджаю до кав’ярні, в якій маю зустрітися з Кірою. У руках — договір. На банківському рахунку — сума, готова до переказу. У голові — ще трохи хаосу. Але серце… дивно. Воно не в паніці.

Я хочу її бачити. Не як фігуру в грі. А як союзницю. Жінку, яка вміє дивитись мені в очі і не відводити погляду. Навіть тоді, коли в моїх руках — буря. Мені давно потрібен хтось “свій” в цьому шаленому круговороті. І на мить я повірив, що вона може зіграти цю роль.

Це не гра.

Це вже початок чогось зовсім іншого.