Глава 7. Кіра

Вечір після вечірки — ніби похмілля без вина.

Голова ясна, але в думках — клубок. Танцювали, посміхались, грали головні ролі в п’єсі для публіки. А потім… його погляд. Той, після якого серце забуло, що ми не пара. Поцілунок руки. Справжній. Без слів, без домовленостей. Такі дрібниці, але внутрішній спокій похитнувся. Та про що це я? Того спокою в мене не було останнім часом. Вся на нервах, тому й реагую на Дена так. Все ж для мене він в образі рятівника, в відомо, як ми, дівчата, схильні симпатизувати тим, хто нас рятує. Ця фішка пішла ще з часів лицарства. Та нехай, не буду на цьому акцентувати увагу.

Після скандалу з незнайомцем, Ден ще підходив до мене. Був лаконічним і серйозним. Нічого не пояснював і поглядом зупинив бажання питати. Домовилися зустрітися завтра і все обговорити, а тоді розпрощалися.

З Костиком ми домовились зустрітися ще вранці. І я не скасувала. Бо не могла. Я мусила подивитися йому в очі. Все пояснити. Якось залагодити. Втрачати і його я не можу.

У тій самій кав’ярні, де ми часто сиділи над однією чашкою кави й ділили на двох один десерт, він чекає вже за столиком. Улюблене місце біля вікна. Тільки зараз у його погляді немає тієї легкості, яку я пам’ятаю. Є уважність і… тривога.

— Привіт, — кажу, махнувши поцілунком його вуста, і сідаю навпроти.

— Привіт. Як… вечірка? — усміхається невпевнено.

— Як у серіалі. Танці, інтриги, драми. Тільки сценарій я не писала.

Костик нахиляється вперед, перехрестивши руки на столі.

— Що сталось?

Я вдихаю. Глибоко. Без прелюдій.

— Я виходжу заміж за Дениса Тимчука.

— Що? — він завмирає, і я одразу додаю:

— Фіктивно. Контракт. Шлюб на рік. Я врятую бізнес, вони — своє обличчя. Ми нічого не вдаємо, крім публічного образу. Костю, лише рік. І він не буде моїм чоловіком по-справжньому.

Костик мовчить. І я відчуваю, як щось усередині в ньому похитнулось.

— А чому саме він? — ледь чутно питає він.

— Бо в нього є достатньо грошей і необхідність шлюбу. Я запропонувала договір і він погодився. Все чітко, без любові, без близькості. Просто угода.

— А як ти…

— Як я почувалася? — перериваю. — Не як наречена. Але й не як заручниця. Просто людина, яка рятує те, що ще може врятувати.

Він дивиться у вікно. Пальці стискають чашку з капучино.

— Кіро, я тебе знаю. Ти ніколи не робиш нічого просто так. Але це…

— Я не прошу підтримки, — тихо кажу. — Просто хотіла бути чесною.

Він киває, і я вже збираюся підвестися, як згадую дещо важливе. Те, що мучить мене ще з учорашнього вечора.

— Слухай… Скажи, а Ігор Філіпов… тобі хто?

Його погляд одразу змінюється.

— Він мій брат.

— Що?

— Ну… рідний. У нас складні стосунки. Майже не спілкуємось останні роки.

— Це той брат, про якого ти казав? 

— Так. — він усміхається трохи криво. — А чому ти раптом питаєш?

— Я… Я зрозуміла тепер, чому, коли побачила твого брата, в мене всередині все обірвалося. Ви схожі. Але він… інший. Холодний. Жорсткий.

— Він завжди був таким. — Костик відхиляється назад. — Особливо в бізнесі. І з Тимчуками там щось давнє. Конфлікт, у якому я не брав участі. Не знаю, що вони не поділили. Але він був дуже близьким з покійним Олегом Анатолійовичем. Але повторюю, я не в курсі деталей.

— Так… Сьогодні Ден ледь не побив його.

— Це не дивно. Вони в контрах.

Я мовчу. І він мовчить. А потім просто додає:

— Я не злюся на тебе, Кіро. Просто… не знаю, що далі. Я не можу запропонувати тобі все те, що дає він. Гроші. Багато грошей.

— Я не прошу в тебе грошей. Я хочу, щоб ти був поруч. Буде важко, але це лише рік. Тоді я розлучуся і ми зможемо знову бути разом, — згодна, звучить жахливо.

— Бути поруч як хто? Коханець? Коханий? Твій хлопець? Кіро, я не хочу втрачати тебе і не можу ділити.

Я його розумію. Опускаю обличчя на свої руки. Знала, що буде важко. Проте хіба я могла щось вдіяти? Тата потрібно рятувати. А Костя зараз і сам на мілі. Новий кредит мені не дадуть, ми і так в боргах по самі вуха. Вже позичили в усіх, в кого можна. Одруження з Тимчуком — єдиний вихід.

— Не засмучуйся, чуєш? Добре, ми все здолаємо разом. Це лише рік. Будемо на зв’язку, будемо таємно бачитися. Рік закінчиться і ми одружимося. Ти ж вийдеш за мене?

Для мене це шок. Я не думала про те, що буде через рік. Мене хвилює найшвидше майбутнє. Але відмовити Кості… З чого б я відмовляла йому? Ми ж кохаємо одне одного, в нас чудові стабільні стосунки.

— Звісно, — усміхаюся я і зворушено кліпаю, збиваючи з вій одинокі сльозинки.

Я виходжу з кав’ярні в змішаних відчуттях через прірву між минулим і тим, що тепер чекає попереду.

З самого ранку я їду до лікарні. Вулиці сірі, краплі дощу крадуться по склу так, ніби світ намагається стерти емоції останніх годин.

Тата переводять у палату. Він притомний. Слабкий, але усміхається, коли бачить мене.

— Кіро… — голос трохи хрипкий, але теплий. — Ти сьогодні… інша. Щось сталося?

Я сідаю біля ліжка і беру його руку.

— Бо все вирішила. Я прийняла умови Тимчуків. Згодилася на шлюб. Це допоможе. Вони тобі допоможуть, чуєш?

— Доню… — він стискає мої пальці. — Не треба. Якщо він тобі не до вподоби… Не жертвуй собою заради мене.

— Тату, я не жертвую. Я… обираю шлях. Умовний, складний, але свідомий. Все добре.

— Ти впевнена?

— Так. Денис хороший варіант, ти мав рацію. Я все зважила.

Він знову заплющує очі. Але перед тим, як заснути, каже:

— Добре. Але пам’ятай: твоє щастя — важливіше за мій комфорт.

Я довго сиджу біля нього. Тиша палати лікує сильніше, ніж будь-які ліки. А потім їду на зустріч. Ми домовились із Деном зустрітись, підписати контракт. Я — за формальність. Він — за чіткість.

Кав’ярня інша. Бізнесова. Меню коротке, напої міцні. Я приходжу за двадцять хвилин до обумовленого часу. Хвилююсь. Одягла стриману сукню, волосся — зібране. Виглядаю, як людина, яка знає, що робить. А всередині — вулкан.