Глава 6. Ден

Я не люблю ранок після бурхливого вечора. Не тому, що голова болить. Я не напиваюся. Не тому, що шкодую. Я не шкодую. Просто зранку починається реальність. Суха, твереза, така, в якій вже нема музики, танців і поцілунків на очах у всіх. Є лише наслідки.

І ось я сиджу на кріслі в кабінеті діда. Та ж дубова панель на стінах, ті ж важкі книжки в старих палітурках, запах паперу, сигар і старого віскі. І той самий погляд Анатолія Михайловича Тимчука. Колючий, як шило в спину.

— Денисе, — каже він, не підвищуючи голосу. Але в його інтонації є те, що змушує мене стояти рівніше. — Що це було вчора?

— Якщо ти про сутичку з Філіповим, то я б не назвав це "що". Це було цілком конкретне.

— Денисе…

— Він сам почав. Ти ж знаєш його язик. Як заходить — обов'язково треба кинути колючку. І, як завжди, нижче пояса. Думає, якщо тримає частину бізнесу в руках, то можна заходити, куди хоче, і псувати настрій усім навколо.

Дідусь зітхає. Важко. З глибини грудей.

— Ти мусиш вчитися контролювати себе. Не можна вирішувати все кулаками, навіть якщо дуже хочеться. Тим паче при свідках.

Я стискаю щелепу. Я знаю, що дід має рацію. Але тільки я знаю, скільки всього назбиралося. Що насправді відділяє мене і Філіпова — не ділові розбіжності. Не боротьба за владу.

Минуле.

Спільне.

Ми з ним колись були майже друзями. Майже. Поки… поки не з’явилася вона. Втім, це давно. Але деякі речі не стираються. Її сльози. Його усмішка. Мій кулак в стіну… 

Не викреслити з життя, коли тебе зрадили. І не в бізнесі — в гіршому.

— Я тримаю себе в руках досить довго, — кажу я. — Але він спеціально прийшов, щоб мене спровокувати. І майже вгадав, правда?

Дід замовкає на мить, потім хитає головою і переходить до іншого.

— І все ж, щодо головного. Я почув, що ти зробив вибір.

— Так. Я одружуся з Кірою Олійник.

Дід на мить стихає. Його очі світлішають. Тонко, але я бачу — він задоволений. Можливо, вперше за довгий час по-справжньому.

— Вона мені подобається, — каже він просто. — Є внутрішній стрижень. І не з тих, хто прикидається кимось, щоб сподобатись.

— Саме тому я її й обрав. Не схожа на інших. У неї є характер.

Я мовчу про те, що наш шлюб — фіктивний. Дід не повинен знати. Для нього важливий сам факт. Сім’я. Стабільність. Публічний образ. Він хоче побачити мене чоловіком, який вміє тримати за собою не тільки компанію, а й дім. Його переконання старомодні, але водночас непохитні. І в цьому є сенс.

— Це правильне рішення, — нарешті каже дід. — Нарешті ти починаєш діяти не заради емоцій, а заради цілі. Гордий тобою.

Я опускаю погляд. Його гордість — не те, чого я шукаю. Але вона потрібна. Потрібна, щоб рухатись далі.

— Я підпишу документи щодо передачі повного контролю, — додає він. — Але це стане чинним після весілля. Формальності, сам розумієш.

— Я все розумію, — відповідаю.

Але сам собі думаю: це лише початок. І я ще не знаю, що буде важче — боротися за контроль у компанії чи зберігати кордони в фіктивному шлюбі з дівчиною, чий дотик досі палає на моїй шкірі.

Я ще не встигаю вийти з дідового кабінету, як пролунав дзвінок.

Не мобільний — дзвінок у двері. У великому будинку таке трапляється рідко. Хтось зазвичай зустрічає гостей ще на подвір’ї. Але цього разу було інакше.

За мить у холі з’являється один із охоронців.

— Пане Денисе, до вас… поліція.

Я завмираю.

— Що?

— Двоє. З посвідченнями. Кажуть, що це не затримання, але справа серйозна.

Я киваю й спускаюся сходами. У дверях — двоє в формі. Один тримає документи, другий — планшет. Очі уважні, обличчя суворе, але коректне.

— Денис Тимчук? — уточнює старший.

— Так. У чому справа?

— Маємо повідомити, що на вас надійшла заява від громадянина Філіпова Ігоря Анатолійовича. Стаття — образа честі та гідності, завдання моральної шкоди в публічному просторі. Він також зазначив, що мав медичні наслідки від ваших дій: тиск, тахікардія. Прикріплена довідка з клініки.

Я хмикаю.

— Ви жартуєте?

— На жаль, ні, — відповідає інший, більш молодий. — Також вимагає компенсацію — сто тисяч гривень за завдану моральну шкоду. Ви, як особа публічна і керівник компанії, нібито принизили його перед діловими партнерами. Є свідки, відео.

От чорт.

— Ясно. І що далі?

— Запрошуємо вас на розмову до відділку. Також рекомендуємо звернутись до адвоката. Це не кримінальна справа, але медійна особа — тож буде резонанс.

— Нехай буде, їду з вами, — стискаю щелепу. — Передайте йому, що він ще пошкодує, що підняв цей цирк. І так, я матиму адвоката.

Філіпов не змінився.

Ударив не в обличчя — у спину. І цього разу не тільки по мені — по моєму статусу, компанії, репутації. І це тільки початок.

Вже на під’їзді до відділку, згадую, що саме зараз я ж мав зустрітися з Кірою, щоб обговорити все детально і підписати наш договір. Мій юрист ще вчора ввечері отримав наказ підготувати папери. І вона ж десь там чекає у кав’ярні. Чорт!