Глава 5. Кіра

Я не очікувала, що простий танець так змінить усе всередині мене. Почалося все як вистава, як пункт у договорі, який ми уклали — танець на людях, аби всі повірили. Але коли Ден притягує мене до себе, легко, без тиску, коли наша хода стає спільною, а музика об’єднує рухи — я відчуваю щось. Не назву це магією. Але щось… справжнє.

Його рука на моїй талії тепла, впевнена. Пальці — сильні. А ще — цей погляд. Він дивиться не як на чужу. Наче ми справді знайомі вже давно. І хоча я розумію, що все це — гра, яку ми обоє граємо для інших, на мить мені хочеться повірити.

А потім з’являється вона.

Його мати.

Коли пані Лілія наближається, все навколо ніби тьмяніє. Її постава — ідеальна. Макіяж бездоганний. Погляд… оце вже не забути. Вона не кричить, не влаштовує сцен. Вона просто миттєво кидає на мене погляд, як на тимчасову пляму на дорогій сукні. Байдуже, але принизливо. І, здається, навіть не очікує, що я зрозумію. А я розумію.

— Денисе, Вероніка чекає… — солодкий голос, який обволікає, як холодна вата.

Вероніка. Ще одна ідеальна претендентка. Я в таких історіях — завжди на другому плані. Але цього разу — ні. Я вирішила — досить.

І коли Денис твердо заявляє, що вже обрав наречену, і що це я, в мені щось прокидається. Ніби вперше за довгий час я стаю не просто донькою збанкрутілого бізнесмена, а жінкою, яку обрали. Навіть якщо все це — спектакль. Я в центрі сцени. Я граю головну роль. І збираюся зіграти її так, щоб овації звучали довго.

По завершенні танцю Ден несподівано бере мою руку і, не зводячи очей з мого обличчя, легко нахиляється і цілує її. Я завмираю. На одну мить усе всередині зупиняється. Тепло його дотику котиться тілом, мов електричний струм. Це не фальш. Це не «просто для картинки». Він робить це спокійно, по-чоловічому, без гри.

І саме в цей момент я усвідомлюю: я в біді. Тому що цей поцілунок мені страшенно сподобався.

Раптово вираз обличчя Дена змінюється. Він знову стає суворим та холодним, а його погляд спрямований на двері.

— Дякую за танець. Я підійду до тебе ще пізніше, зараз маю поговорити з деким, — каже він, а я помічаю чоловіка, який з’являється в залі. Молодий, симпатичний, та в його рисах обличчя я бачу щось знайоме… Ніби вже зустрічалася з ним раніше… Хоча я впевнена, що не знаю цього гостя. Та втім, яка мені різниця?

Коли Ден відходить, я почуваюся спокійніше. Все найстрашніше позаду. Тепер залишається добути до кінця вечора, а тоді зустрітися з Костиком. А зранку — в лікарню з новинами.

— Молодець, — тихо лунає позаду.

Обертаюся — Стас. Брат Дена. Схожі, але зовсім різні. Якщо Ден — крижаний бізнесмен, то Стас — теплий сонячний промінь. Усмішка трохи нахабна, очі блищать. Але в них — щирість. Він справжній.

— Дякую, — відповідаю йому, трохи розгублено. — Але за що саме?

— За те, що не злякалася. За те, що стоїш тут, усміхаєшся, тримаєшся. За те, що дала відкоша нашій матусі. Повір, вона ще та акула.

— Я помітила, — усміхаюся я, хоч серце ще лупцює ребра. — Відчувається, що я їй не до смаку.

— І не будеш до смаку, — знизує він плечима. — Але то її проблема. Ден вибрав тебе — і цього достатньо. Ти зробила перший крок і він був вдалим. Тож я… Я на твоєму боці.

— Справді?

— Справді, Кіро. Тобі буде непросто. З мамою, з плітками, з самим Деном, з нашим життям, яке все, крім нормального. Але я бачу, що в тебе є стержень. А таких людей я поважаю.

Його слова потрапляють в саме серце. Так мало хто мене бачив по-справжньому. Навіть Костик… він більше вірив у мою м’якість, ніж у мою силу. А тут — людина, яку я щойно зустріла, бачить у мені те, за що я боролася роками.

— Дякую, Стасе. Справді. Мені дуже потрібно було почути щось таке.

— Завжди, — підморгує він. — І якщо щось — ти тільки скажи. Я завжди поруч. Ну, і трохи з боку — бо не хочу отримати по носі від брата.

Я сміюся. Легко. Без напруги. І навіть трошки щасливо.

Так, я знаю — далі буде складно. Але, схоже, я вже не сама. І в мене є союзники. І контракт. І танець, який досі горить на шкірі. І поцілунок, який, схоже, змінить усе.

Аж раптом музика змінюється вигуками і криками. Я повертаюся в сторону, звідки лунає галас, і бачу картину: Ден нависає над тим нещодавнім гостем, втиснувши його в колону. Його рука на шиї незнайомця виглядає загрозливою. Здається, один рух — і він задушить його.

Авжеж, до них кидаються друзі Дена та його мама. Але Стас не поспішає бігти вгамовувати брата. Він стоїть поруч зі мною і ледь усміхається.

— Що сталося? — здивовано шепочу я.

— Звична сутичка для Дена і Філіпова. Тепер ти розумієш, що на тебе чекає?

Але я не думаю про те, що на мене чекає. Мене більше цікавить інше.

— Філіпова?

То ось звідки його обличчя мені знайоме.