Глава 2. Кіра

Тиждень тому

— Анатолій Михайлович погодився, — каже батько у відповідь на мої питання, щойно входить додому. А тоді пильно дивиться в моє обличчя: — Але з умовою.

От вже ці “але”. Завжди їх ненавиділа. Не може все бути просто добре. Мають бути обов'язково “але”.

— Якою, тату? — завмираю в очікуванні, навіть не уявляючи, що зараз почую. От реально, щоб двісті років думала, до цього не додумалася б.

— Ти ж знаєш, що син Анатолія Михайловича Олег загинув торік. Сам дід теж уже не той. Весь бізнес переходить старшому внуку Денису… — все це було не новина, тому я відверто не розуміла, нащо тато це розповідає. Але мені це жахливо не подобалося. Мов якесь передчуття не давало спокою. Підказувало початок біди.

— Знаю, звісно ж. Але до чого тут ми?

— Дід хоче одружити Дениса, щоб він був надійним, мав сім’ю, припинив гульки і цілком занурився в сімейний бізнес. Виявляється, він бачив тебе на святі в твоєї хрещеної. 

— І? 

— Він хоче, щоб ти вийшла за Дениса. Це єдина умова, завдяки якій ми отримаємо фінансування і допомогу на відновлення компанії. Але річ навіть не в цьому… — тато замовкає, бо бачу вогні в моїх очах. А як мені не лютувати? 

— Тобто? Тобто щоб я вийшла за Дениса? — я не тямлю себе від гніву. Мене це просто вбило наповал. Здається, я оскаженіла. Швидко загортаю волосся за вуха і стискаю кулаки. Не в стані стояти на місці, починаю намотувати круги по кімнаті.

— Кіро, послухай…

— Що тут слухати? Ми що в середньовіччі? Тату, двадцять перше століття! Так вже давно ніхто не робить! Ти вирішив продати мене Тимчукам? Я не твоя власність! А дід раптово не питав тебе, чи я не цнотлива? Як в фільмі, прямо! Божевілля якесь! І ти мені так спокійно про це кажеш… Ти що погодився? Ти на це погодився? Бо в мене для тебе новина: я не піду на це! Ніколи! І нізащо! — я лютую, а тато терпляче чекає. Як і в дитинстві, нічого нового. А коли я трохи приходжу до тями, він тихо каже, мов гіпнотизує спокоєм, якого мені, як завжди, бракує:

— Слухай, або я не вмію пояснювати, або ти не даєш мені розказати до пуття. Ніхто тебе силоміць заміж не видає. І до цнотливості твоєї нікому нема справи. Не галасуй, послухай. Денис ще теж не в курсі. Дід сказав так: треба, щоб ви познайомилися. Якщо Денис і ти будете не проти, ми укладемо цей союз. Але не силою, не бійся. 

— Ну і прекрасно. Одразу кажу наперед: ні! — випалюю я. Тато присідає на крісло і продовжує:

— Просто подумай: якщо ти станеш його дружиною, річ не в фірмі. Ти будеш забезпечена і захищена. Твої діти нічого не потребуватимуть. Займатимешся улюбленою справою, їздитимеш в подорожі, здійсниш усі мрії…

— А як щодо мрії жити з коханим? Я між іншим маю хлопця… — хмикаю. Тато кволо всміхається.

— Кохання — ще не все. Я так любив твою маму, але доля забрала її від мене. Якби не ти, я б у ту могилу ліг разом з нею і сказав би, щоб нас засипали землею… — я йому вірю. Рідкісні чоловіки здатні до таких сильних почуттів, як були в тата. Але маму забрала онкологія ще десять років тому. Відтоді ми вдвох. І тато змінився. Майже перестав сміятися або щиро чомусь радіти. І бізнес почав занепадати. І здоров'я похитнулося. В врешті до чого ми дійшли? Борги, кредити, будинок під заставою, а повертати немає з чого. Останні татові проекти провалилися. Ми прогоріли. Фактично втратили все. Була надія, що Тимчук допоможе. А тепер що? Вимушений шлюб? Я досі не вірю, що Анатолій Михайлович міг таке запропонувати, а тато… тато, який жив усі ці роки заради мене, може так зі мною вчинити.

— Хіба ти не хочеш, щоб я відчула те ж, що було і в вас?

— Не хочу, — відрізає він. — Хіба не бачиш, що стало з нами? Зі мною. Не хочу, щоб ти страждала.

— Кохання буває й щасливим. Хіба двадцять років в шлюбі разом не були варті всіх років страждань? 

— Філософія. Насправді все дещо складніше. Я хочу, щоб ти прожила довге безбідне спокійне життя, — відрізає він.

— Це не тобі вирішувати. Це моє життя.

— Твоє. Вибір за тобою. Анатолій Михайлович запросив тебе на вечірку, яку влаштовує їх сім'я, для знайомства. Можеш не йти, я не змушую. Але тоді ми вже точно втратимо все. Я взяв кредит під дім, а виплачувати нема з чого. Ми збанкрутіємо. Проте ти не маєш платити за мої помилки своїм щастям. Я прошу лише піти познайомитися з ним. Може він сподобається тобі і ти зміниш думку. Якщо ні — щось придумаємо…

— Я подумаю, — бурчу лише, щоб від мене відчепилися. Але моя категоричність розбивається до суворості життя.

Наступного дня в тата стається сердечний напад. А в лікарні приголомшують — терміново потрібна операція.

І я точно знаю причину — він намагався придумати, як нам погасити борги. Скільки б я не перечила, все очевидно: я не можу втратити тата. Він єдиний, хто в мене є. Єдина рідна людина. І я розумію, що виходу в мене нема. Але коли я вже встрягаю в гру, то лише на своїх умовах. Це буде тимчасово. І без зобов'язань. Я врятую татову фірму і поверну собі незалежність. Заради цього все зроблю.