Розділ 21. Після тридцятого дня

Клару Дорн узяли під варту вранці, коли останній камінь від’єднали, а паролі до закритих архівів передали слідчим. Вона сама простягнула руки для службового браслета.

Допомогу під час аварії внесли до протоколу, але це не скасувало підробки документів, навмисних пошкоджень, незаконного вилучення каменів і загибелі людей на Глиняній. Рішення Клари у вежі врятувало місто, та від цього її попередні рішення нікуди не зникли.

Рена затримали того самого дня. Журнали доступу, Олексине листування й інвентарний номер застібки довели його участь у проникненні на третій поверх. Під час обшуку знайшли футляр із мастикою від цифри вісім, форму ремонтної служби й залишки червоного порошку. Склад збігся з тим, який чоловік у сірій куртці кинув у підвалі. Бур він устиг повернути на склад, але підроблене клеймо залишилося в його робочих файлах.

Палату очолила тимчасова комісія.

Рита відмовилася від посади радниці, проте погодилася прийти на перше засідання й «пояснити дітям, що саме вони знову зіпсують».

Адресний камінь повернули на Ліхтарну через два дні.

Будинок відновлювався повільно: спершу з’явився вестибюль, потім сходи до другого поверху. Кімнати поверталися не зовсім такими, як раніше — Ритина квартира стала меншою, зате біля майстерні Олекси виникло велике вікно. Дан стверджував, що дім просто перестав удавати, ніби старий план був зручним.

На фасаді знову висіла цифра вісім.

Мешканці зареєстрували спільноту адреси.

Рита відповідала за реєстр, Олекса — за ремонти, Дан отримав офіційний статус слухача забутих кімнат із суворою забороною входити до них без дорослого. Ярину й Северина вписали рівноправними опікунами на три роки.

Шлюб для цього більше не був потрібен.

У сімейній залі суддя Ратушна перегорнула справу.

— Тридцять днів спливли. Перші дві перевірки пройдено, аварійне вилучення зарахую за третю, хоча це радше стихійне лихо. Іншу форму захисту надано. Бажаєте анулювати запис?

— Так, — сказала Ярина.

Северин відповів після неї:

— Так.

Печатка торкнулася паперу. Свідоцтво розділилося на два первинні документи: акт прийняття спадщини й наказ про закриття, який одразу розсипався сірим пилом. Латунні ключі лишилися.

— Вітаю. Ви розлучені, так добровільно й не одружившись. Сподіваюся, вдруге до цієї зали не потрапите.

На вулиці світило сонце. Після нічної магії місто виглядало втомленим: на площі міняли бруківку, трамваї ходили із затримками, біля вежі працювали слідчі.

Северин ніс коробку з речами.

— Це ваші речі? Куди ви з ними?

— До своєї квартири. Сьогодні.

Відповів саме так, як вони домовлялися. Ярина все одно міцніше стиснула ручку сумки.

— Так швидко?

— Інакше почну переконувати себе, що можу лишитися без цієї розмови.

— Будинок уже вписав вас рівноправним опікуном.

— Опіка не вимагає спільного проживання.

— Я знаю. Просто не думала, що ви підете одразу.

Северин поставив коробку на лаву.

— Якщо залишуся зараз, ви можете ніколи не бути певні, що мали вибір.

— Я вже обрала.

— У вежі, коли над нами розвалювалося місто. Я вам повірив, Ярино, але хочу почути те саме там, де ніхто не помирає.

Вона подивилася на нього.

— Те, що ми могли загинути, не робить мої слова менш правдивими.

— Ні, не робить. Я вам повірив.

— Тоді навіщо все одно йти?

— Бо хочу прийти не як чоловік, призначений адресою. І попросити не про місце, яке будинок уже видав.

Северин назвав адресу квартири, пояснив, навіщо йде й коли повернеться. Усе розумно, по-дорослому — аж кортіло грюкнути дверима перед цією клятою правильністю.

— Скільки вам потрібно?

— Кілька днів.

— Уже шкодую, що ми обрали дорослий спосіб.

— Я теж. Але все одно прошу.

Ярина поцілувала його посеред площі.

Жоден ключ не нагрівся, свідоцтва вже не існувало, а суддя давно пішла до наступної справи.

Северин обійняв її, притиснув до себе й усе-таки відпустив першим.

— За три дні збори опікунів. Формально службова справа.

— Прийду. І зрозумів, що ви зараз не про службу.

Він забрав коробку й пішов до трамвая.

Ярина не рушила слідом. Дочекалася, поки вагон зникне за рогом, і тільки тоді повернулася до будинку звичайним кроком, із рівною спиною. Дуже шляхетно.

Легше від цього, звісно, не стало.