Розділ 15. Допустима ціна

Посварилися вони вже на вулиці. Северин дочекався, поки вийдуть із вежі, перейдуть площу й опиняться під аркою зачиненої крамниці, де слова не могли одразу перетворитися на службовий протокол.

— Якщо розрахунки Клари правильні, без підключення місто не витримає Ночі заснування.

— Ви досі даєте її цифрам право на довіру?

— На перевірку. Розрахунок не стає хибним лише тому, що його авторка крала камені й підробляла акти.

— І продовжила процедуру після загибелі вашої сестри.

Северин зблід.

— Не використовуйте Лею, щоб змусити мене погодитися.

— Я не змушую. Просто не розумію, як ви після побаченого ще розкладаєте все по папках: тут цифри, тут підробки, а сюди окремо покладемо Лею.

— Бо моя робота — не помститися Кларі, а не дати загинути людям.

— За рахунок інших людей.

Северин відповів не відразу:

— А якщо вибір справді між одним будинком і містом?

— Це Клара роками знищувала третій варіант, доки не залишила тільки два.

— Якого варіанта? Ми його досі не знайшли.

— Тому ви вже приміряєте рішення, де віддаєте їй камінь.

— Віддати я не пропонував.

— Вголос — ні.

Він відступив на пів кроку.

— Ви хочете, щоб я пообіцяв урятувати Ліхтарну за будь-яку ціну.

— Я хочу не прокинутися одного ранку й не побачити ваш підпис під наказом.

— Підроблений чи справжній?

Ярина стиснула ремінець сумки, і пряжка врізалася в долоню. Підловив, зараза. Вона й сама не віддала б йому підроблений план — та вимагала від нього саме цього, тільки гарніше названого.

— Ярино, я не вирішуватиму без вас. І не брехатиму, що вже знаю безпечний вихід.

— Ви завжди залишаєте собі право закрити двері.

— А ви йдете першою, щойно боїтеся, що їх зачинять.

Вона розвернулася.

— Тепер ви справді мене вивчили.

Додому Ярина повернулася сама. Будинок відчув її злість і замкнув вхід перед Северином. Ключ не піддався, тож він сів на сходинку й чекав, не намагаючись ламати замок.

— Я не просила його вас не впускати, — сказала Ярина крізь матове скло.

— Але хотіли лишитися без мене.

Хотіла. Бодай на годину, без цієї клятої потреби вирішувати, чи можна йому довіряти.

— Він не має права робити з мого настрою замок.

— Для цього будинок і обрав двох опікунів.

Ярина поклала долоню на двері.

— Ліхтарна, вісім. Відчини Северинові Гарту. Я досі сердита, але він має власний ключ і право ним скористатися.

Замок клацнув.

Северин зайшов, обтрусив дощ із пальта й не наблизився.

— Будинок показав, навіщо нас двоє. Ви повертаєте йому людей, а я не дозволяю замикати їх вашими почуттями.

— Не моїми. Своїм страхом.

— Він не розрізняє.

Злитися вона мала право. Замикати цією злістю живу людину — вже ні. Гиденька різниця, зате цілком зрозуміла.

— Я не хочу бути для нього безпомилковою.

— І не будете. Я також.

Северин пішов до прохідної й почав складати речі.

— Що ви робите?

— Переїду вниз, доки будинок не навчиться не підсилювати наші сварки. З адреси не йду.

— Унизу небезпечно. І від мене ви все-таки йдете.

Він зупинився.

— Я даю простір, якого ви просили.

— Я просила двері, які відчиняються з обох боків.

Северин повільно поклав сорочку назад.

— Тоді скажіть прямо, чого хочете.

Ярина підійшла ближче.

— Щоб ви залишилися. Моєї згоди з вашими розрахунками це не означає.

— Я й не вимагав.

— Ліхтарну без мене не віддасте.

— Не віддам.

— А якщо доведеться обирати між нею й містом?

— Шукатимемо третій варіант, доки він є. Якщо не знайдемо — вирішуватимемо разом.

Неможливого Северин не пообіцяв, і Ярина нарешті відпустила ремінець сумки.

Вона торкнулася його щоки, провела пальцем уздовж шраму. Северин нахилив голову до долоні, але губами шкіри не торкнувся; між ними лишалася тонка смуга повітря.

Кляте правило. Хай йому грець.