Розділ 14. Архів під вежею

Рита впізнала шифр на списку.

— Це не інвентарні номери, а вузли старого контуру.

Вона розклала документи на кухні, притиснувши краї банкою слив і цукорницею. Ярина принесла сім ключів із тітчиної шухляди; Рита довго перебирала бирки, стираючи з них пил.

— Дублікати опікунів. Кожен належав адресі нашого сектора. Олена збирала ключі після знесення будинків, щоб мережа не втратила їх остаточно.

Частина написів збіглася зі списком.

— Живі адреси тримали місто не від центру, а шматками, — пояснила Рита. — Кожен камінь відповідав за свою ділянку, а раз на рік будинки відгукувалися вежі. Між вузлами відкривалися переходи, мешканці називали доми й утримували шлях.

— Чому це зламалося?

— Будинки зносили, нових опікунів не навчали. Після реформи Палата взяла все під контроль, але прибрала людей, які розуміли старий спосіб.

— І ви допомогли.

Рита зняла окуляри.

— Я думала, що роблю право простішим. Родові опікуни, усні обітниці, записи від руки здавалися пережитком. Клара обіцяла єдиний реєстр і однаковий захист.

— Коли ви побачили, що сталося насправді?

— Кілька років потому. Тоді відкрити реформу заново означало визнати всі попередні вилучення незаконними. Ніхто не захотів.

Злитися на Риту було легко. Щоправда, трохи заважало те, що вона багато років жила на Ліхтарній і вперто латала наслідки власного підпису.

_______________________________________________________________________________________________________

Первинну схему зберігали в нижньому архіві вежі, куди допускали голову Палати й Хранителя порога. Северина відсторонили від справи, але не могли позбавити самого дару; Ярина змогла пройти як друга опікунка, бо стара форма називала її дружиною й дозволяла супроводжувати чоловіка.

Нижній архів починався за дверима без ручки. Цього разу поріг відчинився без ціни — двері були справжні, лише магічно замкнені.

Усередині зберігалися сотні макетів будинків, з’єднаних тонкими мідними нитками. Частину ниток обрізали, а від порожніх місць протягли нові — прямісінько до моделі центральної вежі.

— Клара замінює мережу променями від центру, — сказала Ярина.

У моделі Глиняної, 14 лежала металева пластина з іменами інспекторів першого вилучення:

Лея Гарт.

Клара Дорн.

Нижче: процедуру продовжено попри присутність мешканців.

Северин сперся долонями об полицю. Ярина стала поруч. До нього не торкалася — просто не дала цій новині лишити його наодинці.

— Копіюємо все.

Журнали навантаження показували одну й ту саму криву: стрибок після вилучення, далі повільний спад. Що довше камінь лишався без адреси, то швидше слабшав. Після кожного спаду Клара під’єднувала новий.

На окремій сторінці стояла межа аварійного запуску. Якщо сумарне навантаження падало нижче сімдесяти двох відсотків, система вмикалася автоматично, незалежно від встановленої години. Поряд хтось олівцем дописав: «Після запуску зворотне від’єднання заблоковано до стабілізації».

— Вона не зможе просто вимкнути вежу, якщо розрахунок не спрацює, — сказала Ярина.

— І знає про це.

На верхній полиці вже стояла модель Ліхтарної, 8, від неї до вежі проклали нитку. Залишалося забрати камінь.

Над дверима спалахнула червона риска.

— Доступ зареєстровано, — сказав Северин. — Тепер Клара знає, чий ключ відкрив архів.

Її голос пролунав за дверима майже відразу:

— Я знала, що Олена залишить шлях униз.

Клара зайшла без охорони.

— Ти хотів правду, Северине — дивись. У Ніч заснування старий захист просяде, а зовнішні течії ввійдуть у місто. Тоді кімнати мінятимуться місцями не лише на Ліхтарній.

— Тому ви створювали аварії?

— Я прискорювала закриття споруд, які все одно не мали опікунів.

— На Глиняній були люди.

Клара подивилася на пластину в його руці.

— Процедура мала початися після евакуації. Лея ввійшла без дозволу, щоб зупинити бригаду. Будинок замкнув її з іншими.

— Ви могли повернути камінь.

— Могла. І втратила б єдиний успішний запуск.

Клара витримала його погляд. Коли заговорила, голос був рівний.

— Віддайте Ліхтарну добровільно, — сказала Ярині. — Мешканцям нададуть квартири, ви отримаєте компенсацію й майстерню.

— А будинок?

— Будинок — не людина.

— Чому ж тоді, щоб ним керувати, вам доводиться красти в нього пам’ять?

Клара повернулася до Северина.

— Один будинок не важливіший за місто. Це ти принаймні розумієш.