Розділ 12. Назвати свого

Олексині черевики зникли з передпокою разом із місцем, де стояли. Полиця звузилася, на кухні лишилося три чашки замість чотирьох, а двері палітурної майстерні перетворилися на гладку стіну.

Дан бив у неї кулаками.

— Тату!

— Він може бути всередині. Дай перевірити, — сказав Северин.

Ключ не знайшов порога. Ярина приклала долоню до стіни й відчула провал, схожий на місце видаленого зуба.

— Будинок не замкнув майстерню. Він її викреслив.

Рита принесла адресну книгу. Після її імені йшов одразу Дан Яровий, папір біля хлопцевого прізвища був вологим, чорнило розтікалося.

Ярина вписала: Олекса Яровий, квартира п’ять. Літери зникли. Вона написала ще раз, повільніше; цього разу ім’я протрималося кілька секунд.

— Самого імені замало, — сказав Северин. — Коли відкривали поверх, ви називали, ким люди є для адреси.

Ярина заплющила очі. Пригадала клей на Олексиних рукавах, хліб під рушником, руки, які завжди пахли папером.

— Олекса Яровий. Палітурник. Щовівторка відчиняє вікно в майстерні, навіть узимку. Лагодить Ритині книжки безкоштовно й удає, що забув рахунок. Боїться втратити сина більше, ніж боїться вчинити погано.

Чорнило потемніло, стіна здригнулася, однак дверей не повернула.

— Він сам має обрати, — сказала Рита. — За старим статутом належність до живої адреси не успадковувалася. Людина промовляла причину.

Северин різко глянув на неї.

— Звідки ви це знаєте?

Рита поправила халат, потім раптом стомлено опустила руки.

— Працювала в реєстрі старих адрес. Заступницею керівника.

— І мовчали одинадцять днів?

— Бо підписувала реформу, через яку ви тепер одружені, і ще кілька інших паперів, якими не пишаюся.

Ярина згадала аркуш у тітчиній кімнаті.

— Записку писали ви?

Рита подивилася на неї.

— Я. За два дні до Олениної смерті. Рука в неї вже тремтіла, вона попросила написати ваші імена й покласти аркуш на стіл. Я не знала, навіщо їй Северин Гарт, а вона не пояснила. Вранці записки не було.

— А сім ключів із бирками?

— Робочі дублікати старого сектора. Якщо вони досі в неї, значить, Олена збирала те саме, що й Лея.

Рита торкнулася адресної книги.

— Частину схеми я зберегла. Не всю — лише свій сектор. Якщо виберемося, принесу й поясню решту. А зараз Олексі потрібен голос звідси.

Вони принесли до стіни все, що дім не встиг стерти: недоклеєний корінець, ніж для паперу, Данову шкільну фотографію, банку слив. Ярина називала кожну річ, а хлопець сів на підлогу, притиснув долоню до тиньку.

— Тату, скажи, чому ми тут.

Відповіді довго не було. Потім із глибини стіни долинув удар.

— Бо тут Дан уперше заснув без світла, — глухо промовив Олекса. — Бо Рита сварить мене за клей. Бо Олена дозволила два місяці не платити, коли я лишився без роботи. Бо у цьому домі мого сина не називають дивним.

Двері проступили навколо Ярининої долоні. Северин повернув ключ, і Олекса випав із темної майстерні на коліна. Дан кинувся до нього так сильно, що батько сів на підлогу й обійняв сина обома руками.

Адресна книга засвітилася. Ім’я повернулося, а під ним з’явився новий рядок:

Хранителька імені: Ярина Верес.

Будинок одразу став надто присутнім. Ярина чула не голоси, а потреби простору: балка над третьою квартирою вимагала опори, східне вікно — замазки, підвал — сухого каменю й спокою. Усе водночас.

Северин узяв її за плечі.

— Дивіться на мене. Оберіть одну кімнату.

— Як?

— Назвіть, де ви зараз.

— Передпокій біля майстерні. Під лівою ногою тріснула плитка… Ваші руки.

Він трохи послабив пальці.

— Прибрати?

— Ні. Залиште.

Простір зібрався довкола знайомих деталей. Ярина сперлася чолом йому на груди й чекала, доки підлога перестане хитатися.

Пізніше вона знайшла Северина на кухні. Після поцілунку він тримався від краю столу на надто старанні пів кроку.

— Нам треба поговорити про вчора.

— Я здогадався.

— Я не хочу, щоб близькість стала частиною перевірок. І не хочу гадати, чи це адреса підштовхує нас.

Северин поклав ключ на стіл.

— Будинок обрав здібності, а не почуття. Та поки ми не певні, до анулювання — жодних кроків, у яких сумніваємося.

Северин прийняв це простим кивком і не став переконувати її, що вчорашнє нічого не означало.

— І все ж я не вважаю той поцілунок помилкою, — сказала Ярина.

— Я також.