Розділ 11. Ніч без дверей

— Я спатиму на підлозі, — сказав Северин.

— Із таким плечем до ранку не розігнетеся.

— У вас синці не кращі.

— Отже, диван поділимо порівну. Не сперечайтеся, я теж умію складати плани евакуації.

Рита, яка проходила до спальні, зупинилася.

— Він розкладається.

— Дякую, — відповіли обоє.

— І не дивіться так, ніби я щось підлаштувала. Я не будинок, мені ваші шлюби не цікаві.

Двері зачинилися за нею разом із цілком помітною усмішкою.

Диван справді розкладався, проте посередині утворилася западина. Ярина лягла біля стіни, Северин — скраю, залишивши між ними згорнуту ковдру.

— Це межа?

— Ви наполягали на правилах.

— Я не думала, що вони матимуть вигляд фортифікації.

— Зате надійно.

Світло вимкнули. За стіною Олекса пошепки заспокоював Дана, у трубах булькала вода, а будинок після втрати номера ніяк не міг усталити підлогу: дошки то прогиналися, то знову вирівнювалися.

Ярина довго лежала з розплющеними очима.

— Ви пам’ятаєте, який вигляд мав ваш дім?

Северин устиг двічі провести пальцем по краю ковдри, перш ніж відповів:

— Вікна виходили на воду. Більше нічого.

— Тоді розкажіть про Лею.

— Вона не вміла мовчати, коли бачила несправедливість. Я називав це безвідповідальністю, а після її смерті пішов у Палату, щоб довести, що мав рацію.

— І тепер довели собі, що мали рацію?

— Схоже, її ризик був не найбільшою безвідповідальністю в тій історії.

Ярина простягнула руку через ковдру й накрила його пальці.

— Ви не могли знати, Северине.

— Мене ця фраза ніколи не втішала.

— Мене теж. Але вона правдива.

Северин повернув долоню, і його великий палець обережно торкнувся внутрішнього боку Ярининого зап’ястка.

— А ви чому поїхали від Олени?

— Вона вирішувала все: де я вчитимусь, у якій кімнаті житиму, які роботи братиму. Коли мені запропонували місце в іншому місті, тітка сказала, що будинок мене не відпустить.

— І він відпустив?

— Двері три дні не замикалися. Я вирішила, що зламався замок, викликала майстра й ще сердилася, що Олена економить на фурнітурі.

Тепер це згадувалося майже образливо ясно. Тітка просила залишитися, а будинок тримав двері відчиненими. Не затримував — показував, що вихід є. От дурепа.

— Я навіть на її останній день народження не повернулася.

— Ви не знали, що він буде останнім.

— Мене це теж не втішає.

— Розумію.

Їхні руки лишилися поверх ковдри. Від мовчання не стало легше, але воно принаймні не вимагало правильної відповіді.

Серед ночі будинок здригнувся. Двері спальні Міри зникли, кухня відсунулася за дві стіни; у прохідній лишилися диван і вузьке вікно.

Северин перевірив усі шви.

— Він ізолював опікунів. Можливо, намагається втримати останню стабільну частину.

— А мешканці?

— В Олекси аварійний маяк. Сигналу немає.

У кімнаті холоднішало. Северин накинув пальто Ярині на плечі, сам залишився в тонкій сорочці.

— Ідіть сюди, тут вистачить місця, — сказала вона, посуваючись.

Тканини вистачило на двох лише тоді, коли вони притиснулися плечима. У шибці відбивалися Северинів розстебнутий комір, Яринине волосся на його плечі й одне пальто, якому вперто не ставало ширини.

— Коли шлюб анулюють, ви повернетеся до своєї квартири? — запитала Ярина.

— Так.

Авжеж. Саме цього вона вимагала першого дня. Чому ж тоді довелося так старанно розправляти на колінах рівний край пальта?

— Добре.

Северин повернувся.

— Ви хотіли почути інше?

— Я хотіла чесну відповідь. Але не змушуйте мене бути чеснішою за вас.

Коли Северин повернувся до неї, край пальта натягнувся між їхніми плечима. Відсунутися означало випустити тепло, тому Ярина не ворухнулася.

— Якщо я вас поцілую, це не матиме стосунку до свідоцтва.

— Я знаю.

— І будинок нічого за нас не вирішить.

— Северине, ви знову складаєте інструкцію.

Ярина сама подалася вперед, обірвавши інструкцію.

Спершу Северин цілував її так обережно, ніби й тут боявся переступити правило. Ярина вхопила його за сорочку й підтягнула ближче; після цього обережність скінчилася. Його долоня лягла їй на шию, а відступив він лише тоді, коли вона послабила руку.