Розділ 10. Номер, який зняли

Клара Дорн стояла в тітчиній кімнаті біля вікна.

Відбиток зберіг її такою, якою вона була за тиждень до смерті Олени: у сірому костюмі, з рукавичками в руці. На столі лежав міський план, укритий червоними лініями.

— Централізований контур не витримає, — говорила Олена. Голос був слабший, ніж на попередньому відбитку, а часом вона притискала руку до грудей. — Камені пам’ятають не місто. Вони пам’ятають адреси.

— Камінь — накопичувач. Його можна під’єднати до іншої мережі.

— Ти вже спробувала на Глиняній.

Клара відвернулася від вікна.

— Процедура почалася завчасно. Я не наказувала відкривати камінь, поки люди були всередині.

— І все одно приховала, що люди загинули під час процедури.

— Я не могла закрити програму після першого успішного запуску.

— Після смерті Леї, — поправила Олена.

На обличчі Клари з’явилася не провина — виснаження людини, яка багато років повторювала собі одні й ті самі доводи, доки вони не затвердли.

— Мій чоловік і донька згоріли за дверима, які дім не відчинив. Не розповідай мені про ціну одного рішення, Олено.

— Тоді чому виставляєш рахунок іншим?

Відбиток здригнувся, частину розмови будинок не втримав. Клара вже стояла біля дверей.

— До Ночі заснування лишилося півтора місяця. Старий захист слабшає. Якщо не віддаси камінь, Ліхтарну визнають небезпечною.

— Я залишила спадкоємицю. — Олена вирівнялася, хоча рука ще лежала на краю столу.

— Дівчину, яка п’ятнадцять років не приходила додому?

Олена зблідла, проте не відступила.

— І покликала Хранителя порога, бо камінь уже не витримував.

— Гарта? Після Леї?

— Ти винна йому правду, Кларо.

Кімната спорожніла. Северин стискав ключ так, що побіліли кісточки. Ярина накрила його пальці долонею й не відняла руки.

— Вона знала всю правду, — сказав він. — Дванадцять років знала і мовчала.

— Так. — Ярина не прибрала долоні.

Северин повернув руку й ненадовго переплів їхні пальці.

Знизу закричав Дан.

Над вхідними дверима бракувало цифри вісім. Табличку зірвали разом із кріпленням, лишивши в камені чотири чорні отвори. Коридор уже видовжувався, двері Міри від’їхали вглиб, лампи гасли одна за одною. Вхід замість вулиці показував тітчину кухню.

— Усіх до чорного виходу! — наказав Северин.

— Він теж веде на тітчину кухню. Вулиці ніде немає.

Його ключ почав світитися.

— Ми домовлялися не платити пам’яттю, поки є інший вихід, — нагадала Ярина, стискаючи Северинове зап’ястя.

— Якщо будинок утратив адресу, звичайного виходу може не бути.

— Отже, спершу повернемо будинку адресу.

Дан бачив унизу чоловіка з довгим футляром, Рита чула, як грюкнув чорний хід, Олекса знайшов крихти мастики. Сліди вели до підвалу, але сходи обривалися посередині. Нижче плавала темна порожнина з фрагментами кімнат: краєм ліжка, вікном, половиною книжкової шафи.

Разом із номером будинок втрачав уявлення, де закінчується одна кімната й починається інша.

— Номер унизу, — сказав Дан. — Я чую, як він падає.

Олекса притиснув сина до себе.

— Ти залишаєшся тут.

Ярина обв’язалася мотузкою. Северин перевірив вузол і став за її спиною.

— Спускаємося по черзі. Ви першою, я тримаю.

— Мотузка не витримає, якщо ви стрибнете слідом.

— Тоді не змушуйте мене стрибати. Якщо простір почне рватися, я спущуся за вами.

Ярина перевірила карабін і подивилася через плече.

— Ви самі розумієте, наскільки не заспокійливо це звучить?

— Я намагався бути точним.

— Над точністю ще попрацюємо.

Северин узяв мотузку обома руками.

У порожнині ноги намацували невидимі уламки сходинок, а ключ тягнув Ярину ліворуч. Цифра лежала на клапті мозаїчної підлоги. Щойно пальці торкнулися латуні, простір смикнувся й мотузка ослабла.

— Северине!

Він стрибнув раніше, ніж вона договорила, ухопив Ярину за пояс і встромив ключ у повітря. Перед ними на коротку мить виникли двері, але Северин не повернув латунь.

— Назвіть дім!

Ярина притисла цифру до грудей.

— Ліхтарна, вісім. Будинок Рити Сольської, Олекси й Дана Ярових. Дім Олени Верес. Мій дім… І дім Северина Гарта, доки він сам не вирішить інакше.

Стіни повернулися. Вони впали на підлогу підвалу, Северин прикрив Ярину від штукатурки й лише тоді, коли над ними перестало сипатися, прибрав руку з її потилиці.