Розділ 7. Те, що забирають двері

У трамваї Северин не відпускав поручня, хоча вільних місць було досить. Ярина сіла навпроти й мовчала три зупинки, дивлячись, як за вікном пропливають мокрі крамниці, дерева і жінка з двома таксами в однакових светрах. Світ тримався звичного розкладу, навіть коли за двадцять хвилин ходьби від нього людина віддавала шматок дитинства.

— Це щоразу так? — нарешті запитала вона.

— Ні. Щоразу інакше.

— Скільки ви вже втратили?

— Не знаю. У цьому й полягає проблема з утраченими спогадами.

Він сказав це без усмішки й продовжив дивитися у вікно.

Удома Рита посадила його на кухні, поставила суп і заборонила говорити до третьої ложки. Северин підкорився, а Ярина тим часом замкнула обидва ключі в шафці.

— Це нічого не змінить, — сказав він.

— Зате вам доведеться попросити.

— Ви привласнили мій службовий ключ.

— Наш шлюб зареєстрував будинок. Скаржтеся до сімейного суду.

Міра тихенько засміялася, не відволікаючись від готування їжі.

Після обіду Северин заснув на дивані просто в сорочці. Ярина накрила його ковдрою й мимохіть затримала руку над плечем. Комір розстебнувся, на щоці лишилася смуга від подушки; шрам на переніссі виявився не білим, а сріблястим, біля правої скроні проступало кілька сивих волосин.

Северин розплющив очі саме тоді, коли вона збиралася прибрати руку.

— Я лише поправила ковдру.

— Уже зрозумів.

Він посунувся, звільняючи їй місце на краю дивана.

Ярина сіла, лишивши між ними долоню відстані.

— Домовимося ще про одне. Ви не відчиняєте неможливих дверей без крайньої потреби.

— Сьогодні вона була.

— Сьогодні ви вирішили самі. Для одного речення час знайшовся б: «Я можу втратити спогад». Тоді я принаймні розуміла б ціну.

Северин сів, і ковдра сповзла йому на коліна.

— А ви не входите до кімнат, яких немає на плані.

— У мене немає дару, який забирає пам’ять.

— А що забирає будинок, ви вже перевіряли?

— Поки нічого.

— Саме цього ви не можете знати.

Заперечення вже було готове, та Ярина згадала, як будинок прийняв називання, а ключ сам знайшов замок у стіні.

— Гаразд. Невідомі кімнати — лише разом. Неможливі двері — коли іншого виходу справді немає і після попередження.

— Прийнято.

— Право злитися, якщо порушите, залишається за мною.

— Воно у вас і так є.

Северин простягнув долоню по ключ. Ярина поклала латунь, і його пальці ненадовго накрили її руку. Тепло прийшло зсередини металу: спершу нагрілася середина голівки, тоді краї. Ярина забрала руку, а Северин поклав ключ на ковдру.

— Лідія казала, що зв’язок передає тільки небезпеку, — нагадала Ярина.

— Може, вона не знала всього.

Ключ іще кілька секунд віддавав теплом у тканину.

Увечері вони переглядали копії справи Глиняної, 14. В актах двох різних інспекторів повторювалася та сама помилка: «адресний контур не підлягає відновленю» — з одним «н». У тітчиному журналі ця фраза стояла біля чотирьох будинків.

— Шаблон, — сказала Ярина. — Висновки готували до огляду.

Северин поклав поруч акт із Ліхтарної. У ньому була та сама помилка, а документ датували восьмим листопада — за три дні до смерті Олени й за дванадцять до офіційного огляду.

Під ім’ям відповідального інспектора стояло: Северин Гарт.

— Цього підпису я не ставив.

— Його мали отримати сьогодні, коли привезли наказ?

— Схоже. Якби не шлюб, ніхто не перевіряв би дату.

Він уже тягнувся по пальто.

— І куди ви зібралися?

— В архів. Потрібен оригінал журналу.

— Ми домовилися працювати разом, пам’ятаєте?

— Це вже службове розслідування.

— У якому ваше ім’я надрукували наперед. Саме час узяти реставраторку.

Северин узявся за ручку, але не відчинив. Ярина не збиралася його втішати; просто поклала до сумки тітчин журнал.

— Я реставраторка. Вмію відрізняти оригінал від пізнішої підробки. Ходімо.

На першому поверсі Олекса відступив у тінь, ховаючи амулет зв'язку. На центральній пластинці ще світився п'ятизначний код приймальні Клари Дорн. Северин це помітив, але палітурника не покликав.