Розділ 6. Будинок без місця

Іншої адреси за дверима не було.

Северин відчинив їх наступного ранку, заздалегідь вивівши мешканців із верхніх квартир і поставивши на сходах три захисні маяки. За порогом виявилася звичайна цегляна стіна, тільки хтось видряпав на ній: Глиняна, 14.

— Будинок зберіг зв’язок, але вихід не працює, — сказав Северин.

— Бо Глиняної чотирнадцять більше немає?

— На її місці заоаз уже новий житловий комплекс.

Ярина провела пальцем по цифрах. Цегла була теплою, наче за нею і досі лишалася кімната.

— Він хоче, щоб ми туди пішли.

— Будинок не хоче так, як людина.

— Авжеж. Перебудував поверх, показав вашу сестру і залишив адресу цілком випадково.

Северин зачинив двері.

— Поїдемо після першої перевірки.

— Вона завтра.

— Саме тому я не випущу вас сьогодні за межі опіки. Комісія побачить порожній будинок і припинить її достроково.

Розрахунок був правильний, що дратувало значно більше, ніж якби інспектор просто вперся.

Наступного дня о дев’ятій до будинку прибули дві інспекторки й молодий секретар. Він червонів щоразу, коли мусив вимовляти «подружжя Гарт-Верес», а Ярина не виправляла його лише тому, що Северин робив це раніше.

— Пані Верес не змінювала прізвища.

— У формі одне поле, — пробурмотів секретар.

— Заповніть два.

Перевіряли, чи обидва ключі відчиняють вхід, чи адреса визнає голоси опікунів і як розподілена відповідальність за мешканців. Проте старий формуляр вимагав ще й побутових відповідей.

— Хто сплачує рахунки?

— Власниця, — сказав Северин.

— Поки що з тітчиного рахунку, потім я, — уточнила Ярина.

— Хто готує?

— Рита, хоча її ніхто не просить.

З кухні негайно долинуло:

— Я все чую!

Секретар поставив галочку навпроти «спільне харчування».

— Де спить чоловік?

Інспекторка зазирнула до прохідної кімнати, оцінила складену ковдру й службове пальто.

— Чому не в спальні?

— Бо ми не обирали цей шлюб, — відповів Северин. — Спільна опіка не скасовує особистих меж.

На обличчі жінки промайнуло щось неслужбове.

— Очікувана відповідь, я вас розумію.

До останнього пункту будинок дістався без пригод. Опікуни мали окремо назвати мешканців: Ярина назвала Риту, Олексу і Дана, а Северин — ті самі імена, додавши номери квартир і те, що Риті важко спускатися без поручня, Олекса працює з легкозаймистим клеєм, а Дан спить над пошкодженою балкою.

Коли він устиг усе це вивідати? Жив тут третю добу, а вже знав про Ритин поручень і клей у майстерні. Ярина знала людей роками — уривками, зі спогадів, і все одно не була певна, що помітила б те саме.

Після комісії вони поїхали на Глиняну.

Новий житловий комплекс називався «Скляний сад». Закритий двір, підземний паркінг і вимкнений на зиму фонтан — усе чисте, дороге і чуже. Від старого будинку залишився тільки каштан біля паркану.

Северин зупинився під ним і показав на в’їзд до паркінгу.

— Кухня була там.

— Пам’ятаєте зі справи?

— Так.

Він відповів, не глянувши на неї, й одразу рушив далі.

Між корінням червонів той самий пил, а земля просіла правильним колом завширшки з криничний люк.

— Камінь забрали звідси, — сказала Ярина.

— Після аварії Палата офіційно вивезла уламки. Повного каменя в описі немає.

— Ви бачили, що саме вивезли?

— Мене не допустили. Я був родичем загиблої.

Під землею клацнуло. Спершу зник гуркіт фонтанного насоса, потім трамвайний дзенькіт і шурхіт шин. Автівка за парканом рухалася без звуку, вода падала в чашу мовчки. Скляні фасади розчинилися, відкривши обпалені стіни.

Залишкова магія впізнала Северина.

— Не рухайтеся, — сказав він.

Перед Яриною лежав коридор, завалений штукатуркою. Під стелею стелився дим, якого легені не відчували, а з-за дверей ліворуч кашляла людина.

Северин упізнав коридор раніше, аніж заговорив.

— Це день аварії. Відбиток зациклив останні хвилини.

Вони повернулися до місця, де мав бути вихід, і побачили тільки обгорілу шафу. Яринин ключ залишався холодним: це був не їхній будинок.

— Ви можете відчинити?

За стіною знову кашлянули, і голос Леї покликав:

— Севе!

Северин заплющив очі.

— Коли двері з’являться, не озирайтеся.