Розділ 5. Поверх, якого немає

Одинадцять із дванадцяти будинків уже не існували.

Міра принесла міський довідник, Олекса — чайник, Дан розклав адреси на кухонному столі за датами знесення. Найдавнішу викреслили дванадцять років тому, найновішу — три місяці. На місці одних стояли багатоповерхівки, інші ділянки чекали продажу; останньою в списку була Ліхтарна, 8.

— Олена знала, — сказав Олекса.

Северин саме говорив телефоном із кримінальним відділом. Клеймо на бурі виявилося підробленим, відбитків на рукавичці не знайшли, а червоний пил, на думку лабораторії, «міг походити з декоративного каменю».

— Знала або припускала, — сказав він, завершивши розмову. — Поки не з’ясуємо, що об’єднувало адреси, це лише список.

— Викреслений список, — нагадала Рита. — Люди рідко так готуються до ювілею.

Поряд із трьома адресами стояла літера «К», біля двох — слово «вежа». На звороті Олена намалювала сходи, що закінчувалися біля глухої стіни.

— У нас є четвертий поверх? — запитала Ярина.

— Три й горище, — відповів Олекса.

— На старому плані між ними позначено ще один марш.

Дан підняв голову.

— Я його чув. Хтось ходить над моєю стелею.

Олекса потер перенісся.

— Сходи не можна почути.

— Ці можна.

На третьому поверсі стеля справді була зависокою. Ярина простукала панелі під карнизом, знайшла порожнину, але Северинів ключ на неї не відгукнувся.

— Будинок не хоче відчиняти, — сказав він.

— Або не впізнає двері.

Ярина приклала долоню до тиньку. У старих приміщеннях вона завжди помічала те, чого не могла пояснити колегам: де дерево висохло від часу, а де — від довгої порожнечі; яка кімната витримає нових людей, а яка чинитиме опір ремонту. Під долонею тягнуло сухим теплом, і в голові вперто крутилася назва, стерта з плану.

— Ліхтарна, вісім, — промовила вона. — Це Дан. Він тут живе. Олекса лагодить книжки на другому поверсі, а Рита щонеділі поливає фікус, хоч усім каже, що це робить Дан.

— Неправда, — долинуло знизу.

Ярина усміхнулася й продовжила:

— Северин тимчасово проживає тут, миє посуд одразу після вечері й кладе папери під праву руку, коли спить.

Олекса кашлянув у кулак.

Стіна тріснула вздовж вертикального шва.

— Схоже, будинок визнав у вас Хранительку імені, — тихо сказав Северин.

— Поки що я лише назвала людей, яких знаю.

— Про мене ви сказали найменше.

— Зате більше, ніж збиралася.

Його голос став тихішим. Ярина освітила першу сходинку, потім другу, хоча обидві чудово бачила й без ліхтаря. Отже, він теж помічав.

Прихований поверх складався з одного коридору і трьох кімнат. Шпалери з дрібними ліхтариками зблякли, підлогу вкривав пил, а поверх нього десятки разів проходила одна й та сама пара напівпрозорих черевиків.

У першій кімнаті стояли стіл і два стільці, у другій — порожні полиці. Третя не відчинялася жодним ключем. Біля неї висіла фотографія: молода Олена стояла поруч із дівчиною, яка сміялася, тримаючи червону кам’яну крихту. У дівчини були Северинові світлі очі й різка лінія брів.

— Лея, — сказав він.

Коридор змінився. Пил зник, шпалери стали яскравими, у вікні засвітився літній вечір. Олена сиділа за столом, а Лея ходила кімнатою зі службовою папкою в руках.

Відбиток не бачив теперішніх людей. Він повторював те, що будинок колись запам’ятав.

— Дванадцять каменів, — говорила Лея. — У звітах пишуть про природну втрату стабільності, але перед кожною аварією приїздить та сама бригада.

— Хто підписує накази?

— Заступниця голови Палати. Клара Дорн.

Северин подався вперед, наче ще міг увійти в ту розмову.

Лея розгорнула папку.

— Якщо зі мною щось станеться, знайди Гарта.

— Твого брата?

— Він мені не повірить. Але нехай хоча б знає: будинок був не винен.

Відбиток урвався. Кімната спорожніла, і Северин лишився дивитися на стілець, де дванадцять років тому сиділа його сестра.

Ярина не сказала, що їй шкода. Такі слова зараз були б зручнішими для неї, ніж для нього. Вона попросила Олексу відвести Дана вниз і дочекалася, поки їхні кроки стихнуть.

— Чому Олена не прийшла до мене з цим? — Северин не відводив погляду від порожнього стільця.

— Може, прийшла пізніше, але не через офіційний канал.

— У справі немає її свідчень. Навіть відхиленого.

— Справу могла контролювати Клара Дорн.

Він нарешті глянув на Ярину.

— Ви розумієте, кого звинувачуєте?