Розділ 2. Тридцять днів

У Палаті адрес шлюб підтвердили за одинадцять хвилин.

Ярина сподівалася бодай на пристойний скандал: комісію, виклик фахівця зі старого права, кілька посадовців, які спробують перекласти відповідальність одне на одного. Натомість реєстраторка протерла свідоцтво клаптиком синьої тканини, піднесла до лампи й зітхнула.

— Справжнє.

— Це неможливо, — сказав Северин.

— Для вас — прикро. Для магії — цілком буденно.

Жінку звали Лідія Корс. На її столі стояла чашка з написом «Не класти сюди прокляті речі», а поруч лежали три персні в опечатаному пакеті. Судячи з подряпин на стільниці, попередження читали не всі.

— Стаття сорок сьома: самовільна реєстрація господарської пари живою адресою. Останній випадок був сімдесят чотири роки тому.

Северин уже гортав кодекс.

— У статті немає слова «шлюб».

— У старій редакції немає, у новій — є. Після реформи господарську пару прирівняли до подружжя в питаннях проживання, майна й представництва. Реєстр побачив двох опікунів, спільну адресу та одночасні підписи, а тоді зробив те, для чого його створили: запхнув незручний випадок у найближчу придатну форму.

— Тоді виправте реєстр.

— З радістю. Після анулювання.

Ярина сіла рівніше.

— Що для нього потрібно?

— Тридцять днів прожити за адресою, пройти три перевірки Палати й довести, що будинок обрав непридатних опікунів. Або надати іншу законну форму захисту, яку він визнає.

— Яку саме?

Лідія помовчала, постукала нігтем по краю кодексу.

— Не знаю. Їх скасували разом із дореволюційним статутом, а робочі примірники старих правил давно прибрали з відкритого архіву.

— Якщо хтось із нас просто відмовиться? — запитав Северин.

— Адреса втратить одного з двох призначених опікунів. Її визнають некерованою, мешканців переселять, камінь вилучать.

Встати й піти їм ніхто не забороняв. Риту, Олексу та Дана після цього виселять, будинок розберуть, зате свобода буде цілком офіційною. З печаткою.

— Навіщо адресі двоє? — запитала Ярина.

Реєстраторка вже дивилася на чергу за дверима.

— Один чує, другий відчиняє. Решту шукайте в старих справах. Я, на жаль, реєструю наслідки, а не пояснюю наміри будинків.

Вона поставила дві печатки, видала довідку про спільне проживання й попросила їх простягнути руки. Між чашкою та кодексом дзенькнули два латунні ключі, хоча мить тому стіл був порожній.

Яринин мав круглу голівку з вирізаною літерою «І», на Севериновому темнів знак порога: коротка риска між двома вертикальними.

— Не губіть, — порадила Лідія. — Вони повернуться, але часом обирають для цього дуже незручну хвилину.

На вулиці Северин одразу набрав номер.

— Гарт. Призупиніть вилучення каменя на Ліхтарній, вісім… Так, наказ недійсний. Ні, це не жарт. Якби ж.

Ярина дочекалася, поки він завершить.

— У вас часто будинки викрадають людей чи я потрапила в особливий день?

— Достатньо часто, щоб не шукати у цьому дотепний жарт.

— Я й не шукаю. Намагаюся зрозуміти, у що мене щойно вписали.

— Поки що — у тридцять днів спільного проживання.

Вони стояли під аркадою Палати. Через площу тягнулися трамвайні дроти, на мокрій бруківці жовтіли вікна кав’ярні. Люди купували смажені каштани, обминали калюжі й жили цілком звичайний день, а в Ярининій кишені лежав ключ від шлюбу, якого вона не укладала.

— Я житиму в тітчиній квартирі, — сказала вона. — Вам підготують кімнату на першому поверсі.

— Вона межує з підвалом. Якщо адреса знову зрушить, звідти мешканців не виведеш.

— Звісно. Навіть ліжко за вас обирає план евакуації.

Спільне проживання його, виявляється, не бентежило. Небезпечна кімната — так. Дуже в дусі пана інспектора.

— У квартирі Олени дві кімнати.

— Отже, домовимося про правила.

— Домовимося зараз. До моєї кімнати без дозволу не заходите, речей не торкаєтеся й цим шлюбом нічого за мене не вирішуєте.

— Перші два правила взаємні. Третє також, доки ваше рішення не загрожує мешканцям.

— Застереження дрібним шрифтом?

Северин сховав ключ до внутрішньої кишені.

— Пані Верес, я дванадцять років працюю, щоб небезпечні адреси не вирішували за людей. Навряд чи почну допомагати їм тепер.

І от біда: Ярина йому повірила. Не настільки, щоб віддати ключі чи перестати стежити за його руками, але цілком достатньо, аби це дратувало.

На Ліхтарній стрічку вже зняли. Мешканці повертали речі до квартир, а фікус лишили у вестибюлі — вдруге тягти його сходами охочих не знайшлося.