Глава 27. Крістіан

Коли Мілана з’являється на самій вершині парадних сходів, у мене в грудях на мить перехоплює подих — це забуте, гостре відчуття, яке я давно вважав остаточно атрофованим під шарами цинізму. Темно-синій шовк її сукні облягає тіло, наче розплавлена ніч, переливаючись під кришталевим світлом велетенських люстр, а мої сапфіри на її ніжній шиї спалахують холодним вогнем, наче краплі застиглого океану. Вона виглядає не просто красиво — вона виглядає дорого, небезпечно і велично. У цю саму секунду я усвідомлюю з лякаючою чіткістю: жоден бізнес-контракт у світі не вартий того, щоб дозволити цій жінці належати комусь іншому, крім мене.

Ми приїжджаємо на прийом у розкішний старовинний особняк у самому серці міста. Повітря тут просякнуте запахом дорогих сигар, селективних парфумів та прихованої агресії. Сліпучі спалахи камер, отруйний шепіт за нашими спинами, фальшиві, відпрацьовані десятиліттями посмішки конкурентів — це моя рідна стихія, моє звичне поле бою. Я владно тримаю Мілану за талію, відчуваючи крізь тонку тканину сукні тепло її шкіри, і презентую її вищому світу як свій найголовніший і найпрекрасніший трофей.

— Пане Валевський, ваша дружина — справжній невідшліфований діамант, — розсипається в солодких компліментах старий банкір, чиї активи я планую поглинути вже наступного місяця.

— Ви помиляєтеся, — відповідаю я з ледь помітною усмішкою, сильніше притягуючи її до себе. — Вона значно цінніша за будь-яке каміння. Вона — рідкість.

Ми танцюємо. Посеред заповненої зали, під глибокі, тягучі звуки класичного оркестру, я притягую її до себе набагато ближче, ніж того вимагають суворі правила пристойності. Її тонка рука довірливо лежить на моєму плечі, а я дивлюся в її очі, де дрібними іскрами відбиваються вогні прийому. Це хвилина дивного, майже нереального перемир’я: зараз не існує зрадників, акцій чи боргів. Тільки ритм танцю, тепло її тіла і аромат її волосся, який нарешті витісняє з моїх думок навіть той нав’язливий жасмин Інни, що переслідував мене весь день.

Проте вечір у самому розпалі, коли я раптово відчуваю, що рука Мілани в моїй долоні стає крижаною. Її обличчя вмить блідне, стаючи схожим на мармур, а погляд втрачає фокус, блукаючи десь повз мене.

— Крістіане… — ледь чутно шепоче вона, трохи похитнувшись на високих підборах. — Мені раптом стало зовсім недобре. Усе паморочиться… перед очима.

Я миттєво реагую, підхоплюючи її під лікоть і обережно виводячи з гамірної, задушливої зони до напівтемного балкона, де повітря трохи свіжіше.

— Що сталося, Мілано? Тут занадто душно? — я вдивляюся в її обличчя, намагаючись зрозуміти причину такої раптової слабкості.

— Не знаю… наче земля просто йде з-під ніг, — вона важко дихає, тримаючись за мою руку.

Я подумки люто лаюся. Саме зараз, у закритій малій залі, на мене вже чекає профільний міністр і два ключові стратегічні інвестори. Ця неформальна нарада готувалася місяцями, кожна деталь узгоджувалася з боєм, і піти зараз — означає власноруч дати Корсаку шанс перехопити ініціативу. Але залишити Мілану в такому стані посеред цього зміїного кубла я просто не можу.

— Я відвезу її додому, Крістіане. Не хвилюйся і займайся справами, — голос Марка лунає занадто вчасно і несподівано близько.

Він з’являється з тіні коридору з тією самою своєю фірмовою напівусмішкою, яка завжди викликала в мене бажання вдарити його. Проте зараз Марк виглядає дивно зібраним, тверезим і навіть стурбованим.

— Тобі критично важливо закрити цю угоду сьогодні, брате. Весь бізнес-світ зараз дивиться на ці двері, — він робить крок до нас. — Я завантажу невістку в машину, особисто відвезу в маєток і простежу, щоб вона негайно лягла в ліжко, а покоївки принесли їй усе необхідне. Даю тобі слово Валевського — вона буде в повній безпеці.

Я переводжу погляд на Мілану — вона ледь тримається на ногах, безсило притулившись до холодної колони. Потім дивлюся на годинник. Міністр — людина амбітна і не чекатиме мого повернення більше десяти хвилин.

— Добре, — нарешті важко киваю я, відчуваючи дивний спротив глибоко всередині, і передаю тонку руку Мілани братові. — Марку, я попереджаю: якщо з неї впаде хоча б одна волосина, або їй стане гірше…

— Облиш свої театральні погрози, я все чудово зрозумів, — перебиває він, обережно, але впевнено підтримуючи Мілану за плечі. — Ходімо, Міло. Тобі терміново потрібен спокій.

Я стою і мовчки спостерігаю, як Марк виводить її через бічний службовий вихід до парковки, де чекає автомобіль. Всередині ворушиться якесь неясне, тривожне передчуття, наче я щойно зробив фатальну помилку, але голос помічника, що тихо нагадує про початок наради, змушує мене різко розвернутися. Я закрию цю чортову угоду якнайшвидше, а потім особисто розберуся, що насправді відбувається вдома.