Глава 22. Крістіан

Ранок у Valewski Group не починається — він триває ще з учорашнього вечора, плавно перетікаючи з однієї кризи в іншу. Монітори в залі нарад світяться холодним, майже стерильним синім світлом, висвітлюючи втомлені, осунуті, але гранично напружені обличчя моєї найкращої команди. Ми «гасимо пожежу» планетарного масштабу: конкуренти намагаються заблокувати наші рахунки через серію фіктивних позовів у офшорних юрисдикціях. Зараз мої провідні фінансисти разом із групою техпідтримки проводять похвилинний аудит кожної транзакції холдингу за останні три місяці.

— Крістіане Вікторовичу, порти Одеси нарешті підтверджують розмитнення партії, але папери знову застрягли в юридичному відділі митниці. Схоже на саботаж, — доповідає мій операційний директор, не відриваючи почервонілих очей від планшета.

Я стою біля панорамного вікна від стелі до підлоги, дивлячись на нескінченний затор, що розтягнувся по Хрещатику під сірим дощем. Мій мозок працює як ідеально налагоджений годинниковий механізм, прораховуючи ходи на п'ять кроків уперед. Всю ніч я проводжу на ногах: спочатку логістичний вузол, де доводиться особисто розмовляти з силовиками, потім жорсткі телефонні переговори, тепер — фінальне розчищення юридичного поля. Я не відчуваю фізичної втоми, лише звичний, холодний азарт хижака, що загнав здобич у кут.

Раптом по внутрішньому зв'язку лунає трохи збентежений голос секретарки:

— Крістіане Вікторовичу, прошу вибачення... до вас прийшла ваша дружина. Просити її зачекати чи запросити негайно?

Я здивовано піднімаю брову. Мілана? Тут, у моєму офісі, посеред цього хаосу? Це останнє, чого я можу очікувати після вчорашнього льоду між нами.

— Запрошуй негайно, — киваю я команді, жестом наказуючи їм зробити коротку перерву.

Важкі двері відчиняються, і в кабінет входить вона. У своєму елегантному пальті, з трохи розпатланим від вітру волоссям, вона виглядає як інопланетне, витончене створіння в цьому суворому царстві цифр, графіків та агресивного металу. Її присутність миттєво змінює атмосферу, наповнюючи кімнату ароматом дощу і чимось невловимо ніжним.

— Прийшла подивитися, як працює імперія «Valewski Group»? — я роблю кілька кроків їй назустріч, не намагаючись приховати щирого подиву.

— Прийшла подивитися, як працює мій чоловік, — рівно і спокійно відповідає вона, повільно оглядаючи мій кабінет, наче проводить ревізію.

Я мимоволі всміхаюся. Невже вона справді проявляє до мене хоча б краплю інтересу, чи це частина її нової стратегії?

— Невже ти заскучала за чоловіком настільки, що сама приїхала в цей офісний вулик у таку рань? — я підходжу зовсім близько, знижуючи голос до інтимного напівпошепки, так, щоб команда, яка делікатно відвернулася, нас не чула. — Тоді давай усамітнимося в моїй зоні відпочинку за тими дверима, і ти покажеш мені наодинці, наскільки сильною і болісною була ця нічна розлука.

Мілана не знічується від мого напору. Вона повільно, з неприхованою підозрою обводить поглядом залу нарад, де за великим столом сидить кілька моїх аналітиків. Серед них є дві жінки — професіонали екстракласу, які зараз виглядають не менш втомленими за чоловіків.

— Дивлюся, у тебе тут чудовий, дуже… згуртований колектив, — її голос раптом стає помітно холоднішим. — Питання лише в тому, чи вони тебе тут не занадто сильно і самовіддано… розважають у перервах між квартальними графіками?

Я не можу стримати короткого сміху. Цей раптовий вогник у її очах мені надто знайомий.

— Мілано, невже це ревнощі? Ти ревнуєш мене до квартального звіту та перевірок митниці?

— Чого б це я ревнувала? — вона гордо піднімає підборіддя, але я чітко бачу, як напружуються її тендітні плечі під тканиною пальта. — Мені просто стає щиро цікаво, на що саме витрачається твій час, коли ти так раптово зникаєш у розпал ночі.

Я хочу відповісти щось дошкульне, притиснути її до себе і прямо тут, перед усіма, довести, що жодна жінка в цій будівлі не варта її нігтя, але в цей момент до мене підходить начальник служби безпеки з черговим терміновим папером.

— Можна мені оглянутись? — запитує вона, вказуючи на довгий скляний коридор.

— Оглядайся. Тут усе твоє, — я киваю і знову занурююся в документ, хоча частиною свідомості продовжую стежити за нею.

Мілана деякий час повільно ходить офісом, ловлячи на собі зацікавлені, а подекуди й заздрісні погляди співробітників, а потім, так само раптово і тихо, як і з’являється, їде додому.

Я знову повертаюся до столу. Поруч зі мною сидить Інна, наша провідна юристка — гостра на язик, цинічна, вона абсолютно незамінна в таких брудних справах. Але в неї є одна звичка, яка сьогодні діє мені на нерви більше, ніж зазвичай: вона кожні пів години дістає з сумочки дорогий флакон і оновлює парфуми, наче це може допомогти справі.

— Інно, припини негайно це робити, — різко обриваю я її, коли в повітрі вкотре розливається нудотно-солодкий, важкий аромат жасмину.

— Що не так, Крістіане? Тобі ж раніше ніби подобався цей аромат, — вона здивовано сміється, блиснувши ідеально відбіленими зубами.

— Вже не подобається. Від твоїх парфумів дихати нічим, я вже скрізь їх відчуваю — на руках, на одязі, навіть у горлі від них гірчить, — я гляджу на свої долоні з огидою. — Залиш цей шлейф для своїх побачень, а не для нарад у моєму кабінеті.

Інна лише іронічно хмикає, але флакон слухняно ховає. А я на мить завмираю, дивлячись на важкі зачинені двері, за якими щойно зникла Мілана.

Тільки тепер до мене остаточно доходить. Вона вночі відчула цей нав'язливий запах на мені. Вона приїхала сюди не заради екскурсії чи інтересу до бізнесу. Вона шукала джерело аромату. Моя «крижана» і «неприступна» дружина приревнувала мене до юристки, з якою я провів безсонну ніч над стосами паперів.

Я відкидаюся на спинку крісла, і вперше за цю виснажливу добу на моєму обличчі з'являється справді задоволена, майже щаслива посмішка. Гра стає дедалі цікавішою і небезпечнішою. Її опір не просто тріщить по швах — він починає трансформуватися в почуття, які вона сама ще відчайдушно боїться визнати навіть перед собою.