Глава 21. Мілана

Ранок починається з густої, липкої тиші, яка здається ще важчою і похмурішою за нічні тіні, що блукають кутами нашої величезної спальні. Коли я розплющую очі, сонце вже високо стоїть над сосновим лісом, але Крістіана поруч немає — лише глибока прим’ята подушка та ледь вловимий, але все ще чіткий відголосок того самого жасминового аромату нагадують мені про його нічне повернення. Це не сон. Чоловіки владної родини Валевських їдуть на роботу ще до перших променів світанку, залишаючи маєток у повному розпорядженні жінок, чия роль прописана віками.

Я щиро сподіваюся провести цей день наодинці, збираючи по шматочках власну розбиту гідність, але Елеонора має на мене зовсім інші плани. Вона чекає на мене в малій вітальні, де вже сервірований вишуканий сніданок на найтоншій порцеляні.

— Сідай, Мілано, — вона коротким жестом киває на стілець навпроти, елегантно тримаючи в пальцях чашку, від якої піднімається тонка пара. Її голос сьогодні звучить м'якше, у ньому немає тієї гострої, ріжучої іронії, що випалювала повітря під час вчорашньої вечері. — Нам потрібно відверто поговорити про твоє нове життя.

Я сідаю на край стільця, відчуваючи себе наляканою ученицею перед суворим, але зовні справедливим директором елітної школи. Елеонора починає з основ: вона монотонно розповідає про складний світський етикет, про те, як правильно триматися на благодійних вечорах під прицілом камер, і як твердою рукою керувати численною прислугою маєтку. Але раптом її тон змінюється, стає інтимним. Вона злегка нахиляється до мене через стіл, і в її очах, зазвичай застиглих, з’являється щось схоже на втомлене, майже родинне розуміння.

— Ти вчора відчула це, так? — запитує вона, дивлячись мені прямо в зіниці своїм проникливим поглядом. — Запах чужої жінки на його одязі. Не намагайся заперечувати, Мілано, я бачу це по твоєму згаслому погляду.

Я миттєво заціпенію, не знаючи, що відповісти, і відчуваючи, як сором підступає до горла.

— Чоловіки нашого роду мають певні слабкості, — продовжує вона спокійно і буденно, наче ми обговорюємо сорт чаю чи ранкову негоду. — Вони владні, неймовірно сильні, і іноді їм життєво необхідно скидати накопичену напругу там, де немає жодних зобов'язань і спільних вечер. Жінка в нашому статусі зобов'язана миритися з цим. Це та висока ціна, яку ми платимо за абсолютну безпеку, за гучне прізвище і за владу над світом, яку воно дає. Твоє єдине завдання — бути ідеальною вдома, бути його незмінним тилом. А що відбувається за межами цих стін… навчися просто заплющувати на це очі. Так ти збережеш свій розсудок і спокій.

Вона говорить майже по-доброму, без звичної зверхності, ніби справді хоче вберегти мене від розчарувань. Але кожне її слово впивається в мою свідомість, як розпечена голка. Вона вчить мене бути професійною дружиною, гарною частиною дорогого інтер’єру, яка має терпіти зраду заради високого статусу в паспорті. Це зовсім не те життя, про яке я мрію довгими вечорами. Я хочу бути коханою, єдиною, а не просто функціональним "тилом", поки мій чоловік шукає розради в обіймах інших.

Ближче до обіду я відчуваю, що стіни маєтку починають фізично на мене тиснути, забираючи повітря. Мені необхідно будь-якою ціною вибратися з цього заповідника "ідеальних дружин" і почути голос справжнього світу. Я тремтячими руками телефоную Яні, і ми домовляємося зустрітися в невеликому, захованому в провулках затишному кафе в самому центрі міста.

Яна слухає мою плутану розповідь, затамувавши подих і майже не торкаючись свого замовлення. Про нічний ліс, про принизливий контракт, про ту жахливу вечерю і, нарешті, про зрадницькі парфуми та отруйні настанови Елеонори.

— Міло, це просто середньовічна дикість! — нарешті вигукує вона, міцно стискаючи мою холодну руку своєю. — Ти не можеш просто сидіти в тому мармуровому склепі й терпляче чекати, поки він повернеться додому від якоїсь чергової жасминової діви. Ти взагалі бачила на власні очі, де він працює? Що це за компанія насправді, крім того, що вона займає пів міста?

— Ні, я лише знаю назву — «Valewski Group», — зізнаюся я, відчуваючи себе зовсім безпорадною.

— То поїдь туди просто зараз! — Яна рішуче стукає чашкою по столу, від чого кава трохи вихлюпується на скатертину. — Ти тепер його законна дружина. Ти маєш повне право з'явитися в його офісі без запрошення. Подивися сама, чим він там дихає, хто його оточує насправді. Не будь безпорадною жертвою, Міло. Стань нарешті гравцем. Якщо ти хочеш бодай якось змінити ці правила, ти зобов'язана знати своє поле бою в обличчя.

Її палкі слова запалюють в мені ту саму іскру впертості, яку Крістіан так наполегливо намагається загасити в готелі. Вона цілком права. Я не збираюся сидіти біля вікна і чекати, як вірна Пенелопа, поки мій чоловік під прикриттям "справ" насолоджується кимось іншим.

Через пів години я вже стою перед велетенським, сліпучим хмарочосом зі скла та полірованої сталі, на верхівці якого великими, агресивними літерами сяє прізвище, яке відтепер, на жаль чи на щастя, належить і мені. Моє серце калатає так гучно, що я чую його у вухах, коли я роблю перший крок до обертових дверей цієї скляної святині.