Глава 19. Мілана

Київ зустрічає нас непривітним сірим небом і дрібним, колючим дощем, але справжня зима починається тоді, коли McLaren плавно звертає із траси в елітне закрите котеджне містечко під столицею. Я очікую побачити сучасний скляний пентхаус, про який Крістіан згадує мимохіть, але ми зупиняємося перед масивними, високими кованими воротами, за якими в оточенні густого соснового лісу розкинувся справжній палац.

— Це не квартира, — ледь чутно шепочу я, дивлячись на величезний триповерховий маєток із темного каменю, панорамного скла та дерева. Будівля виглядає величною і водночас гнітючою, наче фортеця.

— Це маєток Валевських, — рівно і якось занадто офіційно відповідає Крістіан, не дивлячись на мене. — Мій батько наполягає, щоб після весілля ми принаймні місяць пожили тут. Родинні традиції, Мілано. Звикай до того, що відтепер ти ніколи не будеш наодинці. Твоє життя — це частина нашого механізму.

Коли важкі дубові двері відчиняє дворецький у бездоганному лівреї, я відчуваю, як по спині пробігає крижаний холодок. Дім пахне дорогим полірованим деревом, воском, антикваріатом і… важкою, непохитною владою. Але найстрашнішим є не саме приміщення з його високими стелями, а люди, які вже чекають на нас у великій їдальні, де стіл накритий на чотирьох.

Вечеря схожа не на родинне свято, а на жорстокий іспит, де на кону стоїть моє право на повагу, а можливо, і на життя.

На чолі столу сидить Віктор Валевський, батько Крістіана. Чоловік із пронизливими крижаними очима та обличчям, наче висіченим із сірого граніту. Він майже не їсть — він спостерігає. Кожен мій рух ножем чи виделкою, кожен мій подих проходить крізь його невидимий, але відчутний сканер, який шукає найменшу тріщину в моїй броні.

— Сподіваюся, Мілано, ти чітко розумієш, що прізвище Валевська — це не лише рідкісні діаманти на твоїх пальцях і необмежений рахунок, а й бездоганна репутація, яку Громові ледь не втоптали в бруд твоїм недолугим «зникненням», — промовляє він замість привітання, і його голос звучить як вирок.

Поруч із ним, прямо навпроти мене, сидить Елеонора, мати Крістіана. Витончена, з ідеально рівною поставою і фальшивою, відтренованою посмішкою, яка жодним чином не торкається її холодних очей. Вона розглядає мою сукню та макіяж із таким виразом, ніби знайшла на бездоганному полотні пляму бруду.

— Не будь таким суворим, Вікторе, — проковзує вона солодким, але отруйним, наче зміїна отрута, голосом. — Дівчинці потрібен час, щоб адаптуватися до вищої ліги. Але головне, щоб вона була слухняною і знала своє місце, чи не так, люба?

Я стискаю серветку під столом так сильно, що відчуваю, як власні нігті болісно впиваються в долоні. Мене обговорюють відкрито, як породистий, але сумнівний товар, який виявляється трохи бракованим при детальному огляді.

Але найбільше мене дивує Марк, молодший брат Крістіана. Він єдиний не виглядає застиглим у цьому мармуровому склепі. Він відкидається на спинку стільця, розглядаючи мене з неприхованою, зухвалою цікавістю і легкою усмішкою, у якій читається: «Тобі тут не вижити, красуне, вони тебе з’їдять».

— Ласкаво просимо до нашого щасливого пекла, невістко, — недбало кидає він, ігноруючи черговий суворий погляд батька. — Крістіане, ти не казав, що вона настільки гарна, саме коли злиться і намагається це приховати. Дуже виразні очі.

Крістіан, який весь цей час сидить поруч зі мною, мов мовчазна статуя, раптом кладе свою важку, теплу долоню на мою руку, що лежить на столі. Це не жест підтримки чи втіхи. Це однозначний жест власності, маркування території перед зграєю.

— Мілана дуже швидко вчиться, — його голос лунає надто спокійно, але в ньому відчувається низька, вібруюча загроза, адресована всім присутнім. — Вона чудово знає, чим ризикує, і на що я здатен, якщо правила будуть порушені.

Вечеря триває вічність. Кожна вишукана страва здається мені сухим попелом на язиці. Я відчуваю себе беззахисною здобиччю, яку привели в лігво до зграї старих левів, і кожен із них приміряється, з якого саме боку почати мене шматувати. Батько — своєю холодною владою, мати — витонченою зневагою, брат — саркастичними насмішками.

А мій чоловік? Він просто сидить поруч, незворушний і далекий, спостерігаючи за тим, як я самотужки тримаю цей нищівний удар. Він не допомагає мені — він випробовує мене.

Коли ми нарешті піднімаємося до нашої спальні — величезної, холодної кімнати в темних тонах з видом на похмурий нічний сад — я різко розвертаюся до нього, щойно двері за нами зачиняються.

— Ти спеціально це робиш? — мій голос тремтить від образи та втоми. — Привіз мене сюди, до них, щоб вони мене просто розтерзали на шматки в перший же вечір? Щоб я почувалася нікчемою?

Крістіан повільно, з дратуючою послідовністю знімає свій дорогий годинник і недбало кладе його на мармуровий комод.

— Я привіз тебе додому, Мілано. У світ, частиною якого ти тепер є, — він обертається, і його очі блищать в напівтемряві. — І якщо ти хочеш, щоб вони хоча б почали тебе поважати — припини тремтіти при кожному їхньому слові. У цьому домі виживають лише ті, хто вміє вчасно і влучно показувати ікла. Навіть якщо всередині вони вмирають від паралізуючого страху. Ти повинна стати однією з нас.

Він підходить ближче, скорочуючи відстань до мінімуму і затискаючи мене між своїм міцним тілом і важкими зачиненими дверима. Його погляд знову стає темним, тягучим і небезпечним, як сама ніч за панорамним вікном.

— Сьогодні внизу ти була майже гідною прізвища Валевська. Трималася непогано. Тепер давай перевіримо, чи вистачить тобі сил бути моєю справжньою дружиною тут, де немає свідків і де не треба нічого грати на публіку.

Він нахиляється до мого обличчя, і я знову відчуваю той самий аромат хвої та віскі, який тепер назавжди асоціюватиметься у мене з моєю несвободою.