Глава 17. Мілана

Коли за Крістіаном із гуркотом зачиняються масивні скляні двері тераси, повітря в кімнаті наче раптово закінчується, стаючи густим і неживим. Я стою посеред розкішного номера, оголена перед власним відчаєм, і моє тіло палає так, ніби він досі торкається мене своїми гарячими, владними руками. Я ненавиджу себе за цю слабкість. Ненавиджу кожну клітину своєї шкіри, яка зрадницьки відгукується на вібрації його низького голосу, кожен нерв, який досі болісно тремтить від небезпечної близькості його губ.

Моя гордість — це єдине, що в мене залишається після того, як батько продав моє майбутнє, мій останній бастіон, який я присягаюся тримати до кінця. Але моє тіло... воно — підлий зрадник. Поки я подумки, як мантру, повторюю «ненавиджу», моє серце калатає в унісон із його важкими кроками за склом, а низ живота тягне від знайомого, нестерпно солодкого болю, який я вперше пізнала в тому засніженому будиночку серед гір. Тоді я хотіла його. Хотіла до нестями, до забуття. І зараз, попри весь сором, лють і приниження, частина мене відчайдушно бажає, щоб він не зупинявся. Щоб він просто увійшов, зламав мій опір силою свого бажання і нарешті позбавив мене цієї катувальної необхідності приймати рішення.

Я починаю глибоко, судомно дихати, наче мені не вистачає кисню, намагаючись вигнати з легень запах його парфумів — складну суміш дорогої вичиненої шкіри, міцного віскі та морозної хвої.

— Ти сильна. Ти впораєшся. Не дай йому перемогти, — ледь чутно шепочу я сама собі, хоча власний голос здригається і звучить зовсім непереконливо.

Схопивши невагомий шовковий халат, я майже тікаю до ванної кімнати, рятуючись від власних думок. Мені життєво необхідно змити з себе цей нескінченний день, цей чужий запах, це липке приниження. Я вмикаю душ на повну потужність, дозволяючи тугим гарячим струменям води бити по напружених плечах, щиро сподіваючись, що вони розчинять мою слабкість і змиють спогади про його дотики. Я стою під цією зливою довго, поки шкіра не червоніє, а ванна кімната не заповнюється густою парою, відчайдушно намагаючись переконати себе, що я знову контролюю кожен свій подих.

Коли я нарешті вимикаю воду і, загорнувшись у м'який білосніжний рушник, уже збираюся виходити, важкі двері ванної раптово, без попередження, відчиняються.

Я миттєво здригаюся, до болю притискаючи рушник до грудей. Крістіан стоїть на порозі, заповнюючи собою весь простір. Його біла сорочка недбало розстебнута, волосся розпатлане холодним вітром із тераси, а в очах горить щось настільки дике, первісне і небезпечне, що я миттєво відступаю назад, відчуваючи спиною холодний вологий кахель стіни.

— Ти... ти ж сказав, що даси мені спокій! Що ти не приймаєш подачок! — майже вигукую я, відчуваючи, як серце знову злітає в шаленому, панічному темпі, вдаряючись об ребра.

— Я передумав, Мілано, — прохриплює він, і його голос вібрує десь у мене в хребті. — Передумав чекати на твою милість.

Він опиняється поруч за одну коротку секунду. Його сильні руки сталевими лещатами затискають мої зап’ястя, а губи накривають мої в палкому, майже нещадному поцілунку, що пахне вітром і віскі. Це не ніжність чи прелюдія. Це відверте захоплення території. Моя голова паморочиться від надлишку почуттів, і вся моя ретельно вибудувана броня розсипається, як крихкий картковий будинок. Я відчуваю, як мої руки, всупереч усій логіці та залишкам волі, самі тягнуться до його шиї, а пальці відчайдушно заплутуються в його густому волоссі. Рушник падає на землю, припиняючи мене хоч якось захищати від його дотиків.

Він підхоплює мене на руки так легко, наче я зовсім нічого не важу. Одним різким рухом він знову вмикає воду в душі — важка гаряча злива миттєво накриває нас обох, вмить промочивши його тонку сорочку. Гаряча вода стікає по наших обличчях, змішуючись із нашим прискореним, рваним диханням.

Я відчуваю, що остаточно тону в цій стихії. Я не можу зупинити його, а головне — я більше не маю сил зупинити саму себе. Коли його розпечені губи спускаються до моєї шиї, прокладають доріжку з поцілунків до грудей, залишаючи палаючі сліди, а рука впевнено і владно лягає на моє стегно, я видаю тихий, надламаний звук — щось середнє між стогоном насолоди і безнадійним проханням про порятунок. Я готова віддатися йому прямо тут, під цими струменями. Я готова здатися на милість цього безжального переможця, аби тільки цей внутрішній вогонь нарешті перестав мене спалювати живцем.

І саме в ту критичну мить, коли я в мольбі заплющую очі, чекаючи на неминучий фінал, Крістіан раптово, майже грубо зупиняється.

Він трохи відстороняється, хоча продовжує міцно тримати моє мокре, тремтяче тіло. На його обличчі, по якому стікають краплі води, з’являється переможна, холодна і майже жорстока посмішка. Він тихо, гортанно сміється — і цей звук здається мені гострішим за будь-який хірургічний ніж.

— І де ж подівся твій славетний опір, Мілано? — шепоче він прямо мені в губи, обдаючи їх гарячим диханням. — Куди зникла та крижана королева, яка всього хвилину тому так пафосно вимагала залишити її в спокої?

Він відпускає мене так різко і несподівано, що я ледь не падаю на слизьку підлогу, в останню мить вхопившись за холодний край мармурової раковини. Я стою мокра, безпорадна, з палаючими від поцілунків губами, відчуваючи себе роздягненою не просто до шкіри, а до самої суті моєї душі.

— Я ж казав тобі, що дочекаюся моменту, коли ти сама будеш просити мене про близькість, — каже він, недбалим рухом витираючи воду з обличчя і миттєво стаючи знову тим самим холодним, відстороненим Крістіаном Валевським, яким він був на церемонії. — Але я хочу, щоб ти назавжди запам’ятала цю мить. Пам’ятала, як легко і швидко твій опір перетворюється на нікчемний попіл під моїми руками, варто мені лише захотіти.

Він кидає останній, повний зверхності погляд на моє розгублене і принижене обличчя і додає:

— Виходь із ванної. Пора спати. Нам обом потрібен відпочинок перед завтрашнім переїздом.