Глава 16. Крістіан

Я дивлюся на неї, і всередині мене все натягується, наче сталева струна, яка от-от лусне під неймовірним тиском. Мілана стоїть біля дверей, бліда, майже прозора у світлі свічок, з високо піднятим підборіддям, але її погляд... він порожній, позбавлений будь-якої іскри життя. Вона вирішила грати в мученицю, у святу жертву на вівтарі мого егоїзму, і ця роль личить їй найменше.

— Ну що ж, — каже вона голосом, від якого віє могильним холодом гірських льодовиків. — Роби те, заради чого ти мене купив. Я готова до виконання своїх обов'язків. Давай, бери свій «внесок». Це ж те, чого ти чекав увесь цей час?

Вона заплющує очі й завмирає, перетворюючись на крижану статую з найдорожчого мармуру. Жодного руху, жодного зайвого подиху, жодного тремтіння вій. Вона хоче, щоб я відчув себе ґвалтівником? Хоче, щоб я просто використав її тіло, як бездушний шматок м'яса або технічний актив, прописаний у параграфі одинадцять нашого договору?

Моя кров закипає. Але не від бажання, яке пульсує в скронях, а від чистої, концентрованої люті. Я пам'ятаю іншу Мілану. Я пам'ятаю ту жінку в засніженому лісовому будиночку, чия шкіра горіла під моїми пальцями, наче вогонь, чиї стогони розривали тишину ночі солодким болем, чиї руки відчайдушно впивалися в мої плечі, вимагаючи більшого. Тоді вона була живою, справжньою, некерованою. А те, що я бачу зараз — це дешева, жалюгідна пародія на ту пристрасть.

Якщо я візьму її такою — застиглою, без емоцій, «замороженою» власним презирством — я перестану поважати сам себе. Я Крістіан Валевський, і я не збираюся задовольнятися холодним трупом у ліжку, навіть якщо цей «труп» одягнений у найтонший шовк та найчистіші діаманти.

Я повільно підходжу до неї, відчуваючи, як повітря в кімнаті стає густим від напруги. Вона не здригається, не відступає, лише сильніше стискає повіки, наче намагаючись викреслити мою присутність зі своєї свідомості.

— Ти думаєш, це мене зупинить, Мілано? Твоя гра в безневинну жертву? — мій голос звучить як низький, небезпечний рик хижака, який бачить пастку, але все одно йде вперед.

Я стаю прямо за її спиною, відчуваючи тепло, що виходить від її тіла, попри весь її холод. Мої пальці торкаються холодної металевої застібки на її сукні. Я відчуваю крізь тонку тканину, як вона напружена, кожна її жилка, кожен м'яз натягнутий, наче дріт під високою напругою. Один різкий рух — і блискавка піддається з тихим звуком, оголюючи її ніжну, беззахисну спину. Біла шовкова тканина важко сповзає до її ніг, шурхочучи по килиму, залишаючи її переді мною в одній лише мереживній білизні. Я легко розстібую бюстгальтер і обережно скидаю непотрібну річ з її власниці. А потім так же легко кладу долоні на її стегна і опускаю трусики, аж поки вони не падають на підлогу.

Вона стоїть переді мною — ідеальна у своїй наготі, розгнівана, зі стиснутими до білих кісточок кулаками. Вона зла, вона ненавидить мене кожною клітиною, і ця лють — це єдине живе, пульсуюче почуття, що в ній зараз залишилося.

Я різко розвертаю її до себе, позбавляючи можливості ігнорувати мене, і впиваюся в її губи палким, майже агресивним поцілунком. Я хочу випалити цей лід своїм диханням. Хочу змусити її відчути хоч щось — біль, насолоду, гнів — окрім своєї запеклої впертості. Мої долоні накривають її тремтячі плечі, спускаються нижче по хребту, вкриваючи її шкіру вогнем моїх торкань. Я відчуваю, як дрібно, майже непомітно тремтить її живіт під моїми пальцями, коли моя рука спускається до стегон, затримуючись там, де в самому центрі її істоти пульсує гаряче життя.

Мілана стоїть, затамувавши подих, наче загнане в кут звірятко. Вона відчайдушно бореться з власною природою. Я відчуваю крізь простір між нами, як її серце калатає, як її тіло, всупереч її наказам, починає відповідати на мій заклик, нагріваючись під моїми руками. Попри весь її ментальний опір, вона реагує. Але вона мовчить. Вона не видає жодного звуку, тримаючись за свою «холодну» маску з останніх, надлюдських сил.

Я різко відриваюся від її губ, важко і нерівно дихаючи. Наші очі зустрічаються в поєдинку поглядів. У її зіницях — темрява, страх і німий виклик.

— Тобі мало цього? — кидає вона мені в обличчя, хоча її губи все ще вологі та припухлі від мого поцілунку. — Продовжуй свій тріумф. Чого ти чекаєш? Це ж твоє законне право за контрактом, який ти сам продиктував.

Я відчуваю, як усередині все перевертається. Огида до цієї ситуації, до цієї вимушеності переповнює мене, гасячи залишки бажання.

— Мені не потрібно твоє тіло, Мілано, — кажу я, і мій голос ріже тишу кімнати, як загартована сталь. — Тіло я можу отримати в будь-який час, просто клацнувши пальцями, у будь-якому клубі за рогом. Мені потрібна ти. Справжня. Вся. Твій вогонь, твоя щира пристрасть, твоя справжність, яку ти так старанно і безглуздо ховаєш за цією крижаною стіною.

Я дивлюся на неї востаннє за цю ніч, помічаючи, як перша іскра здивування і нерозуміння пробивається крізь її броню.

— Я досягну того, що ти сама прийдеш до мене. Ти сама захочеш, щоб я торкнувся тебе так, як тоді, у нашому лісі. Сама благатимеш про це. А до того часу... я не збираюся приймати милостиню від «жертви».

Я різко розвертаюся, хапаю зі столу важку кришталеву склянку з віскі й виходжу на терасу, з силою зачинивши за собою скляні двері, що аж задзвеніли. Морозне нічне повітря гір миттєво обпікає мої відкриті груди, намагаючись остудити кров, яка все ще вирує від її близькості та моєї власної люті.

Я стою в повній темряві, дивлячись на величні засніжені гори, що здаються зараз такими ж неприступними, як і жінка за моєю спиною. Але я знаю одне: полювання не закінчилося. Воно просто змінило правила і перейшло в іншу, значно небезпечнішу стадію.