Глава 13. Мілана

Ми їдемо вже понад годину, і кожен кілометр здається мені маленькою перемогою над долею. Гори навколо стають дедалі похмурішими, вкриті густим сизим туманом, а дорога — вужчою, петляючи між скелястими схилами та глибокими урвищами. Я притискаю долоні до холодного скла седана, намагаючись вгамувати тремтіння, що б’є дрібним струмом по всьому тілу. Я в кросівках, у старій потертій куртці Яни, від якої пахне солодкими парфумами та кавою, і вперше за довгі роки я відчуваю те, про що боялася навіть мріяти — справжній, незайманий кисень.

— Ми майже біля розв’язки, Міло, — голос Яни тремтить від граничної напруги, вона вчепилася в кермо так, що побіліли кісточки пальців. — Зараз заправимося на цій станції і вийдемо на пряму трасу до кордону. Вони не встигнуть нас перехопити, вони все ще обшукують готель.

Я киваю, сил на слова немає, але в глибині душі, на самому дні підсвідомості, росте і розбухає чорне, липке передчуття. На заправці, затиснутій між велетенськими високими соснами, що підпирають похмуре небо, майже порожньо. Яна виходить до колонки, її постать здається маленькою і беззахисною в сутінках. Я залишаюся в машині, дивлячись на свої руки — вони все ще тремтять, і я ніяк не можу їх зупинити.

Раптом тишу розриває рев форсованого двигуна, що наближається з боку гір. Це не просто звук — це низьке, вібруюче гарчання хижака, який нарешті наздогнав свою поранену жертву. У дзеркалі заднього виду спалахують хижі, вузькі фари McLaren, сліплячи мене холодним світлом. Він гальмує з диким вереском гуми прямо впритул до нашого бампера, перекриваючи єдиний виїзд із заправки.

Серце пропускає удар, завмирає, а потім боляче вдаряється об ребра.

— Ні... благаю, тільки не зараз... — видихаю я, відчуваючи, як легені миттєво стають порожніми.

Двері спорткара, наче крила гігантського металевого жука, повільно піднімаються вгору, і звідти виходить він. Крістіан. Він усе ще в своєму весільному смокінгу, який сидить на ньому бездоганно навіть після швидкої їзди, але вже без краватки, з розстебнутим коміром сорочки, що відкриває напружену лінію шиї. Його погляд... від нього холоне кров, він прошиває наскрізь, не залишаючи місця для маневру. Він іде до нашої машини повільно, кожним кроком карбуючи свою владу, впевнено, наче господар, який просто повернувся за дорогою річчю, що випадково випала з його рук на брудний асфальт.

Я вискакую з машини раніше, ніж він встигне дійти і владно відчинити мої двері. Холодний вітер одразу впивається під куртку.

— Не підходь! — кричу я, відступаючи до засніженого, заваленого гілками узбіччя. Голос зривається на хрип. — Я не повернуся! Чуєш? Я не піду за тебе, нізащо! Ти можеш купити мого батька з усіма його боргами, можеш купити цей клятий готель і всіх гостей, але ти ніколи не купиш мене!

Крістіан зупиняється всього за два кроки від мене. Його обличчя — нерухома маска з крижаного мармуру. У ньому немає жодної люті, жодного крику — лише важка, пригнічуюча насмішка, від якої хочеться закритися руками.

— Чим ти думала, Мілано? — його голос тихий, оксамитовий, але він дивним чином перекриває свист вітру в кронах сосен. — Сріблястий седан, який видно за кілометр? Ти справді вважала, що твоя втеча — це щось більше, ніж наївна дитяча гра в хованки, за якою я спостерігав із самого початку?

— Це моє життя! — я захлинаюся від безсилої люті, відчуваючи, як сльози обпікають очі. — Я не річ, не об'єкт інвестицій! Я не буду частиною вашої брудної, просякнутої брехнею угоди!

— Твоє життя? — Крістіан робить різкий крок вперед, порушуючи мій особистий простір, і я миттєво відчуваю його владну, темну ауру, яка буквально паралізує мою волю. — Твоє життя, Мілано, зараз тримається на моєму одному підписі під гарантійним листом. Ти кричиш про свободу, але ти — лише маленька дівчинка, яка не знає, що твій ідеалізований батько побудував твою «золоту клітку» на крові, сльозах і чужих грошах, які він не зміг повернути.

Він підходить так близько, що я відчуваю тепло його тіла, бачу небезпечний відблиск вогню в його майже чорних зіницях.

— Твій ідеальний тато — повний банкрут, Мілано. Більше того, він уже однією ногою у в'язниці за фінансові махінації та підробку підписів, які я зараз прикриваю своїм капіталом і юристами. Ти для мене не просто «красива наречена». Ти — гарантія того, що я не пущу Громових з молотка і не знищу вашу репутацію дощенту. Я не твій кат, Мілано. Я — єдиний рятівник вашого прізвища, подобається тобі це чи ні.

— Ти брешеш... ти все це вигадав, щоб заманити мене назад... — шепочу я, хоча відчуваю, як усередині все обривається і летить у темну безодню. Згадую вічно втомлені очі батька, його раптові спалахи гніву, паніку матері... все складається в один жахливий пазл.

— Якщо ти не повернешся зараз, якщо ми не доведемо цю циркову виставу до кінця і не вийдемо до гостей, завтра о дев'ятій ранку всі рахунки твого батька будуть арештовані. Твій молодший брат не поїде на навчання до Лондона, він навіть школу не закінчить у нормальних умовах. А твоя маленька Софія... — він робить коротку, жорстоку паузу, і його очі стають абсолютно безжальними. — Вона перша відчує на собі, що таке жити на вулиці, коли колектори прийдуть забирати ваш родовий маєток за борги. Ти готова принести їхні життя в жертву своєму миттєвому егоїзму?

Я дивлюся на нього і бачу перед собою справжню прірву. Мені не шкода батька, який продав мене, як породистого коня. Мені не шкода матері, яка з усмішкою благословляла цю угоду. Але Софія... мій маленький брат... вони не винні, що народилися в цій проклятій родині. Вони не мають платити за гріхи батьків.

Я відчуваю, як з мене виходить усе повітря, наче з проколотої кулі. Свобода, яка була так близько, що я могла торкнутися її кінчиками пальців, тане і випаровується, як сніг на теплому склі.

— Ти... ти справді зробиш це з ними? — мій голос ледь чутний, розбитий на друзки.

— Я вже це роблю, Мілано, — відрізає Крістіан, і в його голосі немає ні краплі сумніву. — Вибір за тобою. Ти можеш сісти в цю розвалюху і їхати на всі чотири сторони. Але коли твою сестру виштовхнуть із дому на холод, не здумай дзвонити мені з проханнями. Я не даю другого шансу.