Глава 12. Крістіан

Ранок мого весілля пахне дорогим тютюном, гірською прохолодою та неминучим, майже металевим присмаком тріумфу. Я стою перед дзеркалом, повільно застібаючи платинові запонки на манжетах сорочки. Кожен рух вивірений, спокійний. Моє відображення виглядає так, наче я збираюся не під вінець, а на підписання найуспішнішого контракту в моєму житті, де ставки — людські долі, а ціна помилки — мільярди. Власне, так воно і є. Світ навколо завмер у передчутті грандіозного видовища, але я відчуваю лише холодну порожнечу всередині.

Я ніколи не став би тим, хто я є, якби довіряв людям. Довіра — це розкіш для слабких, а я звик покладатися на факти та розрахунки. Особливо коли йдеться про поранених пташок, замкнених у золотих клітках. Мілана — не просто жінка, вона символ моєї перемоги над Громовим, і я не дозволю їй зіпсувати цей фінал.

— Вона в номері? — запитую я, не обертаючись. Голос звучить рівно, ледь приглушено в тиші кімнати. Я бачу в дзеркалі, як за моєю спиною з’являється Макс, мій начальник охорони, чиє обличчя нагадує вирубану з граніту маску.

— Так, пане Валевський. З нею подруга. Дизайнери закінчили останню примірку годину тому.

— Стежте за кожним виходом, — відрізаю я, поправляючи комір. — Кожна покоївка, кожен офіціант має бути під наглядом. Якщо вона вирішить «подихати повітрям» — я хочу знати про це раніше, ніж її туфля торкнеться порога.

Я надто добре запам'ятав її погляд під час нашого останнього танцю. Це був погляд людини, яка стоїть над прірвою і серйозно роздумує про стрибок, аби тільки не відчути моїх обіймів знову. Мілана занадто горда, щоб просто схилити голову, занадто жива для того мертвого світу, в який її заштовхнув батько. І саме цей вогонь у її очах робить мою гру такою захопливою.

Бенкетна зала готелю заповнена вщент. Повітря перенасичене ароматами лілій та дорогого шампанського. Репортери зі своїми спалахами, впливові політики, акули бізнесу з хижими посмішками — весь цей самовпевнений «вищий світ» зібрався тут, щоб стати свідками офіційного злиття двох імперій. Батько підходить до мене, кладе важку руку на моє плече. Його очі світяться не батьківською гордістю, а тріумфом завойовника, який нарешті розширив свій вплив на чужі території.

— Крістіане, сьогодні великий день для нашої родини, — вимовляє він своїм звичним повчальним тоном, який завжди нагадує мені гуркіт каменярні. — Ти отримуєш не просто красиву жінку, а ключ до всього регіону. Громов нарешті на гачку, його активи тепер фактично наші. Тримай її міцно. Жінки як акції: якщо вчасно не взяти їх під жорсткий контроль, почнеться неконтрольований обвал.

Я стримано киваю, ледь стримуючи іронічну посмішку. Напутнє слово батька завжди звучить як технічна інструкція до експлуатації складного верстата. Кохання, пристрасть — для нього це лише похибки в розрахунках, які варто ігнорувати.

Минає п’ятнадцять хвилин від призначеного часу церемонії. Потім тридцять. Музиканти на сцені вже втретє зациклюють одну й ту саму мелодію, і цей одноманітний звук починає діяти на нерви. Гості перешіптуються, кидаючи на мене косі погляди. Я відчуваю, як у повітрі розливається густа, майже відчутна на дотик напруга. Це запах скандалу, який так любить преса.

Я виходжу в бічний коридор, щоб дати фінальну вказівку Максу, і раптом чую приглушені, істеричні голоси за напівзачиненими дверима кабінету Громова.

— Як це «немає»?! — голос мого майбутнього тестя зривається на хрипкий, тваринний крик, у якому чути не стільки біль, скільки чистий жах перед втратою грошей. — Ви обшукали все? Кожен куток? Вона не могла просто випаруватися! Моя охорона стояла прямо біля дверей!

— Пане Громов, вона, певно, втекла через службовий вихід, — голос його помічника тремтить. — Ми знайшли сліди шин на снігу.

Я завмираю в тіні коридору, відчуваючи, як кутики моїх губ мимоволі сіпаються вгору в хижій усмішці. Браво, Мілано. Це настільки по-дитячому наївно, кінематографічно і водночас відважно, що я майже відчуваю до неї повагу. Вона справді вирішила, що зможе перехитрити мене в моєму ж готелі.

Я не заходжу в кабінет. Мені не цікаво спостерігати за агонією Громова — він уже мертвий як бізнесмен, просто ще про це не знає. У мене своя гра, значно масштабніша. Я дістаю телефон і в один дотик набираю номер людини, яку приставив особисто до Мілани ще в день її приїзду — того, про чиє існування не знає навіть моя офіційна охорона.

— Де вона? — коротко запитую я, виходячи до парковки, де повітря обпікає легені морозом.

— Траса на північ, сріблястий седан. За кермом подруга. Вони їдуть дуже швидко в бік кордону, пане.

— Не зупиняй. Не лякай їх. Просто веди машину і скидай локацію кожні дві хвилини. Я буду на хвості за десять хвилин.

Я повертаюся в залу на мить, кидаю останній погляд на розгублений натовп і батька, чиє обличчя починає багряніти від люті, і просто виходжу через чорний хід, зникаючи для них усіх. Мій McLaren чекає на засніженому майданчику, наче чорний сталевий хижак, готовий до смертельного стрибка. Двигун відгукується потужним риком, що розриває гірську тишу.

Втеча з власного весілля — це дуже романтично, майже як у дешевих романах, які вона, мабуть, читала. Але Мілана забула одну маленьку, проте фатальну деталь: я люблю полювання набагато більше, ніж саме застілля. Вона думала, що сьогодні — день її великої втечі до свободи, але насправді вона просто виманила мисливця на відкриту місцевість, де правила встановлюю я.

Я втискаю педаль газу в підлогу, відчуваючи, як чистий адреналін витісняє холодний розрахунок. Колеса вгризаються в мерзлий асфальт.

Настав час показати моїй нареченій, що від Крістіана Валевського неможливо втекти. Можна лише змінити декорації нашої наступної зустрічі — і цього разу вони будуть значно менш розкішними.