Глава 11. Мілана

— Ти з'їхала з глузду, Міло. Це не просто ризик, це самогубство, — Яна нервово ходить по моєму номеру, заламуючи пальці. Вже вдруге ми говоримо про втечу, але вона лише сильніше хвилюється. Кожен її крок по дорогому паркету відбивається в моїй голові глухим стукотом. Вона раз у раз зиркає на зачинені двері, наче очікуючи, що охорона батька увірветься прямо зараз.

Я сиджу на краєчку ліжка, стискаючи в руках холодний шовк весільної підв’язки. Тканина здається мені липкою, наче павутиння. У повітрі стоїть задушливий, майже нудотний запах свіжозрізаних білих троянд — їх привезли цілими оберемками, і тепер вони заповнюють кожен кут кімнати, нагадуючи похоронні вінки.

— Тікати треба саме в день весілля, — мій голос звучить напрочуд твердо, хоча всередині все тремтіло, а шлунок стискався у тугий вузол. — Зараз, за два дні до церемонії, кожен мій крок під мікроскопом. Батько перевіряє списки, Крістіан стежить за кожним подихом. Його погляд... я відчуваю його навіть крізь стіни. Але вранці в неділю почнеться хаос. Весільна лихоманка засліпить їх усіх.

— Усі будуть заклопотані, — підхоплює Яна, зупиняючись і дивлячись на мене з острахом, у якому поступово проступає азарт приречених.

— Саме так. Зранку я з’явлюся перед усіма: ідеальна, покірна наречена, чиє серце нібито смиренно завмерло в очікуванні «щастя». Пройду через макіяж, зачіску, благословення. Я дам їм ту картинку, якої вони жадають. А потім, коли гості почнуть збиратися на виїзну церемонію біля підніжжя скелі, де вітер розвіватиме білі стрічки, я скажу, що мені потрібно кілька хвилин наодинці. Останні хвилини «свободи». Батьки поїдуть першими, щоб зустрічати Валевських і сяяти перед камерами. Крістіан буде чекати біля вівтаря, під прицілом сотень об'єктивів та тисяч очей. Він не зможе піти звідти, не зганьбивши себе і свою дорогоцінну репутацію. Його гордість стане моїм щитом.

— А ми в цей час... — Яна затамовує подих, і я бачу, як розширюються її зіниці.

— А ми вийдемо через службовий вхід, де розвантажують продукти. Твоя машина вже буде там, за рогом, непомітна серед вантажівок кейтерингу. Поки вони зрозуміють, що я не просто «запізнююся» через хвилювання, а зникла — ми будемо за десятки кілометрів звідси, десь на вузьких гірських серпантинах.

Я підводжуся, і важка тканина халата шурхотить по підлозі. Підходжу до вікна, обережно відсуваючи важку штору. Там, далеко внизу, робітники, наче мурахи, вже встановлюють розкішну арку, прикрашену кришталем, який виблискує під холодним зимовим сонцем.

— Якщо я втечу прямо з церемонії, вони не зможуть замінити мене Софією. Часу на переодягання та грим не буде, гості вже сидітимуть на місцях. Валевський розгнівається настільки, що в стані афекту скасує цей клятий договір, просто щоб помститися за публічне приниження. Батько програє, його бізнес розвалиться, але Соню він не продасть — у нього не залишиться важелів. Це мій єдиний шанс врятувати нас обох від цього конвеєра.

Неділя. 09:00 ранку.

Ранок весілля зустрічає мене занадто яскравим, майже сліпучим сонцем, що відбивається від снігових шапок. Я дивлюся на себе в дзеркало і не впізнаю: біла хмара шовку та мережива окутує моє тіло, обличчя, загримоване до порцелянової досконалості, здається маскою. Лише очі видають правду — у них застиг крижаний спокій людини, якій нічого втрачати, крім власних кайданів.

Двері відчиняються з тихим скрипом. Заходять батьки. Мати виглядає схвильованою, вона метушиться навколо, поправляє мою невагому фату, і я бачу, як дрібно тремтять її пальці, оздоблені діамантами. Батько стоїть у дверях, суворий, урочистий, у своєму кращому смокінгу.

— Ти виглядаєш... як справжня Громова, — каже він, і в його зазвичай сухому голосі я вперше за роки чую щось схоже на повагу, змішану з полегшенням. — Сьогодні ти рятуєш наше ім'я, Мілано. Ти повертаєш борги роду. Ми з мамою пишаємося тобою. Благословляємо тебе на цей шлюб.

Він підходить ближче і кладе важку руку мені на голову. Я заплющую очі, відчуваючи гіркуту і навіть фізичний біль від цієї миті. Він благословляє товар на вигідний продаж, навіть не підозрюючи, що товар уже зламав замок.

— Тату, мамо... їдьте вже в ресторан, до гостей, на локацію, — я витискаю з себе лагідну посмішку, яка вартує мені неймовірних зусиль. — Я прийду трошки пізніше. Мені потрібно зібратися з думками, зробити кілька вдихів у тиші перед тим, як вийти до Крістіана і камер. Яна залишиться зі мною, ми приїдемо на другій машині через десять хвилин. Ідіть, я хочу побути нареченою ще мить.

— Не запізнюйся, доню, — каже батько, вже розвертаючись до виходу. Його думки вже там, у розрахунках. — Валевські — люди пунктуальні, вони не люблять чекати.

— Я буду вчасно, — обіцяю я, дивлячись йому прямо в спину. Це правда. Я буду вчасно там, де мене ніхто не знайде. Я вчасно буду на волі.

Вони виходять. Я чую, як у коридорі стихають кроки їхньої охорони, як клацають двері ліфта. У кімнаті залишається лише тихий шурхіт Яниного одягу та наше прискорене дихання. Вона заходить у спальню, бліда, майже прозора, як і моя сукня, і міцно тримає в руках ключі, які здаються мені ключами від раю.

— Вони поїхали, — шепоче вона, озираючись на двері. — Охорона біля ліфта пішла за ними, вони звільняють шлях для кортежу. У нас є максимум двадцять хвилин, поки перший екіпаж не дістанеться локації біля скелі й вони не помітять, що другої машини немає за ними.

Я дивлюся на розкішну білу сукню в дзеркалі — цей символ мого рабства. Різким рухом підхоплюю важкий поділ, заплутуючись у метрах фатину, і скидаю з ніг незручні кришталеві туфлі, замінюючи їх на прості кросівки, які Яна заздалегідь заховала під оксамитовим кріслом. Контраст виглядає дико, але саме так зараз почувається моя душа.

— Біжимо, — кажу я, хапаючи невелику сумку з документами та грошима, які збирала потайки.

Серце б’ється так сильно, що, здається, його глухий удар чути на весь готель, перебиваючи святкову музику знизу. Ми вислизаємо в порожній коридор, де ще пахне лаком для волосся та дорогими квітами. Кожен крок віддається луною в моїх вухах. Я не озираюся назад на покинутий номер. Там, біля вівтаря, на мене чекає Крістіан Валевський, упевнений у своїй всемогутності, але він ще не знає, що сьогодні мисливець залишиться з порожніми руками.