Глава 7. Крістіан

Я стою в холі, затягнувши вузол краватки так туго, що він здається зашморгом. Шовк тисне на горло, але це ніщо порівняно з внутрішньою напругою, яка розпирає мене зсередини. Батько щось емоційно пояснює Громову, розмахуючи руками й демонструючи свою удавану прихильність, але я не чую жодного слова. Його голос перетворюється на білий шум. Моя увага прикута до сходів, що ведуть на верхні поверхи готелю, де, за моїми розрахунками, має з'явитися та сама «лялька».

Усю дорогу від мисливського будиночка я прокручую в голові ту ніч. Кожен поворот керма, кожен кілометр засніженої траси повертає мене до тепла каміна й смаку її шкіри. Яка іронія: я врятував дівчину, яка виявляється Міланою Громовою. Тією самою розпещеною лялькою, яку я збирався зневажати за її порожнечу. Але в лісі вона не була лялькою. Вона — стихія, первісна і некерована. Вона жива, поранена і неймовірно відверта у своєму розпачі, коли виливала мені свою ненависть до власного нареченого. До мене.

Коли вона нарешті з’являється на вершині сходів, у мене перехоплює подих. Срібляста сукня переливається під світлом кришталевих люстр, ідеальна зачіска не залишає місця для жодного вибитого пасма, а шар гриму робить її обличчя схожим на порцелянову маску. Вона виглядає як королева льоду, велична й недосяжна, але я знаю, що під цим штучним льодом вирує справжнє полум’я, яке я сам роздмухав кілька годин тому. Я бачу, як вона блідне, коли наші погляди зустрічаються в просторі холу. Бачу, як у її зіницях розширюється жах, як вони тремтять, коли вона впізнає в мені того «незнайомця», якому віддала все.

Я ледь стримую усмішку, яка так і норовить перетворитися на тріумфальний оскал. О, Мілано, ти навіть не уявляєш, як сильно ти полегшила мені завдання. Ти сама вклала мені в руки зброю проти себе. Тепер я маю над тобою владу, про яку мій батько міг лише мріяти, плануючи цей бізнес-шлюб.

— Радий нарешті познайомитися офіційно, — кажу я, роблячи крок назустріч і цілуючи її крижану руку. Шкіра пахне дорогим кремом, але для мене вона все ще пахне хвоєю.

Вона ледь не непритомніє, її пальці здригаються в моїй долоні, коли я нахиляюся й шепочу їй на вухо про «старого здихляка». Її шок настільки солодкий на смак, настільки щирий, що я ледь не регочу прямо перед нашими батьками, які спостерігають за цією сценою з задоволеними обличчями.

— Ходімо, Вікторе, нам треба обговорити деталі переказу першого траншу, — Громов поплескує мого батька по плечу, його голос звучить бадьоро, як у м'ясника, що вдало продав тушу. Вони разом із матерями прямують до кабінету, супроводжувані мовчазним схваленням охоронців, залишивши нас у холі самих.

Тиша, що западає між нами після їхнього відходу, — наелектризована, важка, майже відчутна на дотик. Мілана різко, майже з відразою, висмикує свою руку з моєї, наче торкнулася розпеченого заліза або слизької гадюки.

— Ти... ти чудовисько, — випльовує вона, відступаючи на крок і вдаряючись підборами об мармур. Її груди важко й нерівномірно здіймаються під тугим мереживним корсетом, а ніздрі здригаються. — Ти знав. Ти знав, хто я, там, у будиночку! Ти навмисно це зробив, щоб розіграти цей спектакль зараз!

Я повільно оглядаю її з ніг до голови, затримуючи погляд на губах, які ще недавно шепотіли мені слова пристрасті, а не ненависті. Я не приховую зухвалого, хижацького блиску в очах.

— Взагалі-то, люба, я поняття не мав, хто ти, поки ти сама не зізналася. В ти була така засмучена, що навіть не спитала ім'я чоловіка, якому поспішила віддатися, — я складаю руки на грудях, насолоджуючись її безпорадністю. — Але мушу визнати: сюрприз виявився набагато приємнішим, ніж я очікував. То як нога? Вже не болить? Чи, може, від шоку в тебе почалася амнезія і тобі потрібен ще один сеанс «терапії» вином і теплом біля каміна?

— Закрий рота! — шипить вона, дико озираючись на зачинені двері кабінету. Її голос сповнений паніки. — Те, що сталося в лісі... це помилка. Напад тимчасового божевілля, спричинений стресом. Це нічого не значить для мене. Нічого!

— Справді? — я роблю швидкий крок до неї, скорочуючи дистанцію до мінімуму й змушуючи її втиснутися спиною в холодну стіну. Я нахиляюся так близько, що відчуваю аромат її парфумів, який відчайдушно намагається перебити той самий природний запах лісу, що все ще стоїть у мене в ніздрях. — Ти була дуже переконливою у своєму «божевіллі». Особливо, коли розповідала, який я холодний, бездушний робот і як сильно ти хочеш зрадити мені з першим зустрічним, щоб розтоптати мою гордість. Вітаю, Мілано, твій план спрацював ідеально. Ти мені зрадила... зі мною ж. Це геніальний хід, навіть для такої «інфантильної» дівчинки.

— Я ненавиджу тебе, — її голос тремтить від люті й ледь стримуваних сліз, але я бачу, як прискорено пульсує жилка на її шиї, видаючи її справжній стан.

— Ненавиджу? Яке сильне слово для першої офіційної зустрічі, — я наближаюся до її вуха так, що мої губи майже торкаються її мочки. — Мілано, ми лише на самому початку нашого «щасливого» сімейного життя. У нас попереду ціла вічність, щоб перетворити цю ненависть на щось... значно цікавіше. Але запам’ятай: тепер я знаю твій справжній смак. Я знаю, як ти звучиш, коли з тебе спадає маска. І жодна дорога срібляста сукня більше не приховає від мене ту дівчину з будиночка, яка так відчайдушно й брудно хоче бути вільною.

— Ти нікому не скажеш... — це вимовлене пошепки, і це більше схоже на розбите благання, ніж на наказ, який вона намагається зобразити.

— О, звичайно не скажу, — я проводжу кінчиком пальця по її щоці, спостерігаючи, як вона здригається від цього дотику, наче від удару струмом. — Це буде наш маленький, пікантний секрет. Мій особистий важіль впливу на мою дружину. А тепер, люба наречена, зроби ідеальне обличчя, яке так любить твій батько. Батьки повертаються. Нам час грати в кохання на публіку.

Я відходжу на пристойну відстань якраз у ту мить, коли важкі двері кабінету відчиняються з характерним скрипом. Мілана стоїть заціпеніла, наче статуя, а я посміхаюся батькам найщирішою посмішкою акули, яка щойно зрозуміла, що її здобич не просто спіймана — вона вже сама запливла в пащу.