Глава 6. Мілана

Я ніколи не вважала себе сміливою. Все моє життя — це низка заборон, вишитих золотими нитками на полотні моєї неволі. Батько тримає мене в сталевих рукавицях: жодних вечірок до ранку, жодних випадкових знайомств, жодних хлопців. Кожен мій крок контролюється охороною, кожен погляд відстежується. Він береже мене, як рідкісний діамант, але не з любові, а щоб не знизити ринкову вартість лота.

Я бережу себе. Не тому, що вірю в казки про принців, а тому, що батько вбив у мені будь-яку можливість бунту. Я сподіваюся, що одного дня зустріну людину, з якою буду щасливою, і ця «чистота», яку так плекає батько, стане моїм подарунком справжньому коханню.

Як же наївно. Виявляється, мене просто відгодовували для забою.

І зараз, дивлячись у темні очі незнайомця в напівтемряві будиночка, я відчуваю, як усередині щось остаточно ламається. Якщо я — товар, то я сама обираю, кому дістатися. Це мій перший і останній акт справжньої волі.

Коли його губи відповідають на мій поцілунок, світ перестає існувати. Біль у нозі відступає, розчиняючись у гарячій хвилі, що прокочується тілом. Я очікую грубості, але він... інший. Його руки, великі й мозолясті, торкаються моєї шкіри з такою дивною ніжністю, ніби я — щось крихке і безцінне.

Бути з ним — неймовірно. Кожен дотик випалює клеймо «власність Громових», замінюючи його чимось живим, пульсуючим, справжнім. Я вперше відчуваю себе не «активом», а жінкою. Бажаною. Вільною. У тіні каміна, під тріскіт дров, я віддаю йому те, що так довго охороняв мій батько, і відчуваю від цього дике, майже хворобливе задоволення. Я виграю цю битву. Я зраджую Крістіану Валевському ще до того, як бачу його обличчя.

Але ранок приносить тверезу, крижану розплату.

Перші промені сонця, що пробиваються крізь замерзле вікно, б’ють мені в обличчя, як ляпас. Я розплющую очі й бачу його — він ще спить, розкинувшись на дивані, накривши мене своєю курткою. Його обличчя в ранковому світлі здається спокійним і майже шляхетним.

Раптовий сором накриває мене з головою, стискаючи горло. Що я накоїла? Я — Мілана Громова, яка за кілька годин має стояти перед вівтарем, проводжу ніч із випадковим чоловіком у лісі. Я виливаю йому душу, я плачу на його плечі, я...

Я обережно, тамуючи подих, підводжуся. Нога ниє, але набряк трохи зійшов. Накинувши свій лижний костюм, я намагаюся не дивитися в його бік. Кожен шурхіт одягу здається мені громом. Почуття провини змішується з панікою. Якщо батько дізнається — він знищить і мене, і Софію. Якщо Крістіан дізнається...

Я не можу залишитися. Я не можу подивитися йому в очі й сказати «дякую» за порятунок і за цю ніч. Це божевілля, викликане вином і відчаєм.

Я вислизаю за двері, вдихаючи холодне ранкове повітря. Заметіль вщухла, залишивши після себе ідеально білу, мовчазну пустелю. Я шкутильгаю до траси, відчуваючи, як кожним кроком віддаляюся від тієї Мілани, якою була вчора.

Я тікаю, як боягузка. Я тікаю від єдиного чоловіка, поруч із яким почуваюся живою, щоб повернутися в золоту клітку до чоловіка, якого присягаюся ненавидіти.

Я ще не знаю, що втекти від Крістіана Валевського неможливо. Бо він — це і є той, хто залишається спати в мисливському будиночку, тримаючи в руках уламки мого серця.

Шлях до готелю здається нескінченним. Кожен крок віддається тупим болем у щиколотці, але цей біль — ніщо порівняно з тим хаосом, що панує в моїй голові. Я кульгаю по свіжому снігу, озираючись назад, наче боюся, що стіни того будиночка кинуться за мною навздогін, викриваючи мою таємницю.

Коли я нарешті переступаю поріг нашого люкса, на мене обрушується хвиля крижаного гніву. Батько стоїть посеред вітальні, стискаючи телефон так, наче хоче його розчавити. Мати сидить у кріслі з компресом на чолі.

— Де ти була?! — рев батька змушує мене здригнутися. — Охорона на вухах, Валевські вже в готелі, а моя донька зникає в горах під час бурі! Ти хоч розумієш, що було б з контрактом, якби ти там здохла?

— Я перечекала заметіль у закинутій колибі, — відрізаю я, не дивлячись йому в очі. Голос тремтить, але не від страху перед ним, а від спогадів про те, як саме я її перечекала. — Лижа зламалася. Мобільний не ловив. Я жива, тату. Вибач, що зіпсувала тобі апетит перед підписанням паперів.

— Ти мала повідомити, що виходиш! — він робить крок до мене, але я не відводжу погляду. — Ти поводишся як некероване стерво, Мілано. Йди вмивайся. За годину ти маєш сяяти поруч із Крістіаном.

Я проходжу повз нього, відчуваючи на собі пильний погляд Софії. Вона стоїть у дверях своєї кімнати, бліда й налякана. Коли я порівнююсь із нею, вона хапає мене за лікоть і затягує до себе.

— Міло... — шепоче вона, заглядаючи мені в обличчя. — Що сталося? У тебе очі... вони інші. Ти наче не тут.

— Все добре, Соню. Просто перемерзла, — я намагаюся посміхнутися, але губи наче задерев'яніли. Я не можу сказати їй. Не можу очорнити її світ своєю «брудною» свободою.

Зачинившись у ванній, я тремтячими пальцями набираю номер Яни. Мені потрібно виговоритися, інакше я просто вибухну прямо тут, серед мармуру та позолоти.

— Яно, я влипла, — видихаю я, як тільки чую її голос.

— Мілка? Ти де? Ми тебе вже поховали! Батько твій дзвонив моєму, влаштував істерику...

— Я переспала з ним, Яно. З незнайомцем. У лісі. У мисливському будиночку.

На тому кінці западає мертва тиша. Я чую лише її прискорене дихання.

— Ти... що? Мілано, ти при своєму розумі? У тебе заручини через годину! З Валевським! Ти ж берегла себе... ти ж казала...

— Я хотіла помститися! — вигукую я пошепки, притискаючи слухавку до вуха. — Хотіла, щоб Валевському дісталося те, що вже хтось розпакував до нього. Щоб він знав, що він — не перший. Це було... це було неймовірно, Яно. Я вперше відчуваю, що я жива.

— Боже мій... — Яна заговорила серйозним, майже пророчим тоном. — Міло, ти граєш з вогнем. Дивись, щоб не довелося платити занадто високу ціну за цю швидкоплинну радість. Якщо Валевські дізнаються, вони знищать твого батька, а тебе... вони зроблять твоє життя пеклом. Ти хоч знаєш, хто він? Як його звати?