Глава 4. Мілана

Готельний комплекс «Скеля Миру» виглядає як декорація до казки, але для мене це — в’язниця, збудована з дорогого каменю та скла. Кожна засніжена ялина здається вартовим, а панорамні вікна лобі — прозорими стінами камери. Ми приїхали сюди два дні тому, і весь цей час я відчуваю, як зашморг на моїй шиї затягується. Опалення працює на повну, але я не можу зігрітися; холод оселився десь глибоко під ребрами, там, де раніше жило передчуття майбутнього.

— Мілано, поглянь, який краєвид! Це ж неймовірно, — Софія підходить до мене, тримаючи в руках чашку гарячого шоколаду. Її очі сяють відбитим від снігу світлом, і на мить мені стає легше. Вона ще вміє бачити красу там, де я бачу лише пастку.

Вона ставить чашку на столик і раптом обіймає мене, ховаючи обличчя на моєму плечі. Я відчуваю запах солодкого какао та її дитячого шампуню. Вона здається такою тендітною, що мені страшно поворухнутися.

— Дякую тобі... я знаю, чому ти погодилася. Тато розповів про злиття, але я ж не дурна. Я чула вашу сварку. Ти робиш це заради мене, так?

Я гладжу її по м’якому волоссю, і моє серце обливається кров’ю. Вона така юна, така чиста. Вона вірить, що цей шлюб — просто «сімейний обов’язок», який я героїчно прийняла на себе. Соня не розуміє, що наш батько — не захисник, а торговець, який просто виставив на продаж дорожчий лот, щоб приберегти молодший на потім.

— Все добре, маленька, — шепочу я, ковтаючи болючий клубок у горлі. — Тобі потрібно вчитися, малювати. Твоє місце в Парижі, в академії, а не в цих брудних іграх. Я розберуся з цим, обіцяю.

Але в голові пульсує жорстока, невблаганна думка: сьогодні він продав мене, а через три роки продасть її. Наші прізвища — це валюта, а краса — лише спосіб підвищити ставку. Я дивлюся на сестру і даю собі обіцянку: я стану стіною між нею і цим світом. Я стану сильною. Я стану такою жорстокою, як вони всі разом узяті. Я помщуся батькові за кожен свій розбитий сон, і я нізащо, нізащо не дозволю Крістіану Валевському зламати мене. Він отримає мою присутність на прийомах, моє ім'я в документах, але він ніколи не отримає моєї покори. Я буду його найдорожчою і найнебезпечнішою помилкою.

— Мілано! — владний голос матері долинає з глибини холу, перериваючи мої думки. Вона пливе до нас, немов лебідь, у своїй бездоганній сукні. — Валевські щойно зателефонували. Вони затримуються через снігопад на трасі. Вечерю перенесено на дві години. Іди перевдягнися до прийому, ти маєш виглядати бездоганно.

Дві години. Дві години волі, перш ніж я побачу свого ката. Дві години, щоб побути собою, а не брендом «Громова».

— Я піду покатаюся, — кидаю я, вже прямуючи до виходу, ігноруючи її здивований погляд.

— Але ж негода насувається! Подивися на небо! — кричить мама мені навздогін, але я вже не слухаю. Я штовхаю важкі скляні двері й вдихаю мороз, який обпікає легені.

Мені потрібно відчути швидкість. Мені потрібно, щоб крижаний вітер вибив з голови голос батька і цей нудотний запах дорогого готелю. Я швидко одягаю спорядження, застібаю кріплення і стаю на лижі. Обираю найскладнішу, дику трасу, де немає туристів і нудних інструкторів. Тільки я і гори. Тільки адреналін, який хоч трохи приглушує тупий біль у грудях. Я лечу вниз, і світ перетворюється на розмиті білі та зелені смуги.

Раптом світ навколо тьмяніє. Сонце миттєво зникає, наче хтось вимкнув лампу. Сніг, що спочатку приємно лоскотав обличчя, перетворюється на нещадне шліфувальне коло, що зрізає шкіру. Заметіль налітає миттєво, засліплюючи, дезорієнтуючи. Я вже не бачу краю траси. Намагаюся загальмувати, але лижа на повній швидкості потрапляє на прихований під свіжим снігом камінь.

Удар. Політ. Темрява.

Біль прошиває ногу, немов розпечене залізо, вириваючи з грудей німий стогін. Я лежу в заметі, і кожна сніжинка тепер здається важкою, як свинець. Намагаюся підвестися, але права нога відмовляється слухатися, а сніг затягує мене, як холодне болото. Я кричу, збираючи всі сили, але вітер просто з’їдає мій голос, розриваючи його на шматки ще до того, як він злітає з губ. Холод починає пробиратися під куртку, висмоктуючи останні залишки тепла.

— Допоможіть! — хриплю я, вже майже втрачаючи надію. — Хто-небудь! Благаю...

Я заплющую очі, відчуваючи, як на щоках замерзають сльози, перетворюючись на лід. Може, це і є мій єдиний справжній вихід? Померти тут, вільною, серед вічних снігів, ніж повільно вмирати в ліжку ворога? Ця думка здається майже спокусливою.

Аж раптом крізь ревіння бурі та свист вітру я чую шум. Важкий хрускіт снігу. Хтось іде.

— Не рухайся! — голос звучить як грім серед зимової тиші. Грубий, владний, глибокий чоловічий баритон.

Я насилу піднімаю голову, ледь бачачи крізь пластівці снігу високу, масивну постать. Він схожий на темного ангела або гірського духа, що спустився з самих вершин. Чоловік знімає окуляри, і я бачу його очі — темні, зосереджені, неймовірно живі. У них немає зневаги чи розрахунку. Він не дивиться на мене як на «Громову» чи «фінансовий актив». Для нього я зараз просто людина, яка помирає в його горах.

— Ти поранена? — він схиляється надто близько, вторгаючись у мій особистий простір, і від нього пахне хвоєю, дорогим тютюном та чистим холодним вітром.

— Я... не відчуваю ноги, — ледь чутно відповідаю я, дивлячись у ці чужі, але такі привабливі очі.

Він не роздумує ні секунди. Його рухи чіткі й професійні. Він підхоплює мене на руки, і я мимоволі впиваюся пальцями в його широкі плечі. Він такий теплий, що мені хочеться просто розчинитися в цьому теплі. Такий надійний. Вперше в житті я відчуваю, що хтось тримає мене не тому, що мусить за контрактом чи заради іміджу, а тому, що просто хоче врятувати моє нікчемне життя.

— Тримайся за мене. Не заплющуй очі, чуєш? — каже він, і я слухаюся, наче зачарована. Я ховаю обличчя на його грудях, вдихаючи його заспокійливий запах, і на мить, лише на одну коротку мить, абсолютно забуваю, що за дві години моє життя перестане мені належати, і я маю стати власністю іншого чоловіка.