Глава 3. Крістіан

— Крістіане, ти мене чуєш? Це не обговорюється. Твій підпис — це останній цвях у труну незалежності Громова. Ми забираємо їх під себе, і ти будеш тим, хто триматиме повідець.

Голос батька звучить у слухавці сухо, як тріскіт сухого гілля під ногами вбивці. Кожне слово відлунює металом, не залишаючи простору для заперечень. Я дивлюся у вікно на засніжені верхівки Карпат, що велично й байдуже проносяться повз скло нашого броньованого «Мерседеса», і відчуваю, як усередині закипає холодна лють. Пейзаж за вікном здається мені декорацією до дешевої п’єси, де мою роль розписали без моєї участі.

— Ти називаєш це перемогою, батьку, а я називаю це кандалами, — відказую я, стискаючи телефон так, що корпус ледь чутно тріщить. Я не намагаюся приховати огиду. Мій голос — це лід, що вкриває прірву. — Я шість років будував філію в Лондоні, створюючи репутацію, яка не залежить від твого імені, не для того, щоб повертатися в цей забитий куток і одружуватися з лялькою, яка вміє лише витрачати гроші на манікюр і сумочки. Мені не потрібна супутниця, мені потрібен партнер. Або свобода.

— Мілана Громова — красуня. Тобі пощастило, — хмикає він, і я майже бачу його задоволену, хижу посмішку. — Але вона розпещена й інфантильна, це правда. Олександр не зміг її виховати, бо занадто боявся, що вона зламає ніготь. Що ж, це зробиш ти. Вона — гарантія того, що Громов не виведе капітали в офшори за нашою спиною. Ти одружишся з нею, Крісе. Ти зробиш це для сім’ї. Для нашої імперії. Змирися.

Я відключаю виклик, не прощаючись. Імперія. Сім’я. Ці слова вже давно стали для мене синонімами в’язниці з золотими ґратами. Я відкидаю телефон на шкіряне сидіння, відчуваючи, як вузол галстука починає душити мене, хоча він зав'язаний ідеально.

Я бачив фото цієї Мілани. Багато фото. Гарне обличчя, майстерно накладений макіяж, порожній погляд на нудних світських заходах і нескінченні селфі в дзеркалах дорогих бутиків. Чергова «татусева принцеса», яку передають з рук у руки як цінний папір з високим дивідендом. Я терпіти не можу таких жінок — вони нагадують мені коштовні меблі: красиво, але абсолютно безглуздо. Мені потрібен інтелект, виклик, вогонь, який зможе обпалити навіть мою броню. А не порцелянова статуетка, яка почне плакати кожного разу, коли в горах вимкнуть Wi-Fi або вона випадково зачепить каблук.

— Зупинись тут, — кидаю я водієві, коли ми проїжджаємо повз один із диких гірських схилів, що веде до нашого готельного комплексу. Я бачу вузьку трасу, затиснуту між скелями, і розумію, що це саме те, що мені зараз потрібно.

— Пане Крістіане? Але до готелю ще кілометрів десять. Ваша родина під’їде завтра, але Громові вже чекають на вас...

— Мені байдуже. Я пройдуся схилом. Скинь геолокацію готелю на годинник, я доберуся сам. Мені треба випустити пару, поки я не задушив когось цим галстуком прямо в цьому авто. Вивантажуй спорядження.

Я виходжу з машини, вдихаючи крижане повітря. Воно гостре, як бритва, і ріже легені, і це — єдине приємне й справжнє відчуття за весь цей довгий день. Швидко перевдягаюся в лижний костюм, який завжди вожу з собою в багажнику на випадок подібних нападів клаустрофобії, встаю на лижі й енергійно штовхаюся.

Швидкість — це єдине, що повертає мені контроль над власним життям. Схил крутий, необ’їжджений, вітер свистить у вухах, змиваючи з пам’яті цифри акцій, пункти контрактів та обличчя небажаної нареченої. Я лечу вниз, майже не торкаючись снігу, відчуваючи кожен м’яз, кожен поворот. Проте Карпати підступні — сонце, що щойно золотило верхівки ялин, раптово зникає. Важкі, свинцеві хмари опускаються прямо на сосни, ковтаючи простір.

Починається заметіль. Біла стіна постає перед очима за лічені секунди. Видимість падає до кількох метрів, і орієнтири зникають. Я збираюся скинути швидкість, щоб не влетіти в дерево, аж раптом крізь ревіння вітру до мого слуху долітає звук, який неможливо переплутати ні з чим.

Це крик.

Жіночий, сповнений відчаю та первісного страху перед неминучим. Він лунає десь праворуч, там, де закінчується траса і починається небезпечна ділянка з буреломом та глибокими урвищами.

— Допоможіть! Будь ласка! — знову крик, цього разу глухіший, наче його засипає снігом.

Я розвертаю лижі, забуваючи про втому і власну злість. Хтось вилетів із траси в саму пащу негоди. В таку заметіль це вірна смерть від переохолодження вже за годину. Я рухаюся на звук, продираючись крізь колючий сніг, що б’є в обличчя, поки не помічаю на білому схилі яскраву пляму — жіночу лижну куртку, що здається занадто тонкою для такої бурі.

Вона лежить у глибокому сніговому заметі біля самого краю старого яру. Одна лижа зламана навпіл, інша відлетіла на кілька метрів убік. Вона намагається підвестися, спираючись на руки, але знову безсило падає в сніг, і цей безпорадний рух змушує моє серце стиснутися від дивного, майже забутого предчуття.

— Не рухайся! — гаркаю я, під’їжджаючи ближче й різко гальмуючи, здіймаючи хмару снігового пилу. — Ти поранена? Що болить?

Вона піднімає голову, і навіть крізь захисну маску, заліплену пластівцями снігу, я бачу її очі. Величезні, налякані, вони здаються двома озерцями темної води на фоні білої пустелі. Вона важко дихає, її тендітні плечі здригаються від холоду, а на віях замерзають сльози.

— Я... я впала. Здається, я не відчуваю ноги, — хрипить вона, і в її голосі стільки щирого болю, що мій цинізм миттєво випаровується.

Я знімаю окуляри, нахиляючись до неї впритул. У таку мить мені абсолютно байдуже, хто вона — багата туристка чи місцева мешканка. Зараз це просто жива істота, яку я маю врятувати від гір, які я так люблю і так ненавиджу водночас за їхню нещадність.

— Спокійно. Дивись на мене. Ти не помреш тут, — я намагаюся надати голосу впевненості, якої не відчуваю сам через посилення бурі. — Тримайся за мене. Тут неподалік, за тим схилом, є старий мисливський будиночок мого батька. Ми дійдемо. Я тебе винесу.

Я скидаю лижі й підхоплюю її на руки, відчуваючи, яка вона насправді маленька й легка, майже невагома у своєму спорядженні. Вона інстинктивно впивається пальцями в мої плечі, ховаючи обличчя на моїх грудях, шукаючи захисту від стихії. І я вперше за багато років відчуваю щось інше, ніж сухий, прагматичний розрахунок — дивне захисне занепокоєння, що прошиває тіло наскрізь.