Глава 2. Мілана

Тиждень тому

Кабінет батька завжди пахнув однаково: дорогим тютюном, антикварною шкірою та холодним, розрахунковим успіхом. Але сьогодні цей запах здається мені задушливим, немов аромат квітів на похороні. Моєму власному похороні. Світло від масивної люстри падає на поліровану поверхню столу, відбиваючись у моїх очах холодним блиском, а за вікном гуркоче місто, якому байдуже до моєї трагедії.

— Ти з глузду з’їхав? — мій голос зривається на крик, розрізаючи стерильну тишу кімнати. Я відчуваю, як пальці холонуть, а кров, навпаки, закипає в жилах. — Валевські? Ти хочеш, щоб я лягла в ліжко з сином людини, яка десять років намагалася стерти нас із лиця землі? Це не просто зрада сім’ї, це самогубство!

Батько навіть не піднімає очей від графіків на моніторі. Його пальці ритмічно постукують по клавіатурі — звук, що нагадує відлік таймера на бомбі. Він спокійно відпиває кави, і цей спокій бісить мене більше за будь-яку агресію. Кожен його рух вивірений, кожна емоція заблокована за сталевими дверима його прагматизму.

— Це не питання симпатії, Мілано. Це питання виживання, — він нарешті відставляє чашку, і звук порцеляни об дерево звучить як постріл. — На ринок заходить холдинг «Авангард». Вони діють брудно. Якщо ми не об’єднаємо активи з Валевськими, через пів року від нашої імперії залишаться лише борги й судові позови. Ми з Віктором уклали пакт. Злиття компаній буде скріплене шлюбом. Це гарантія того, що ніхто не встромить ножа в спину, бо тепер у нас буде спільна спина.

— Я не акція! Я не розмінна монета в твоїх іграх! — я вдаряю долонями по дубовому столу, змушуючи письмове приладдя здригнутися. Від болю в руках трохи прояснюється в голові, але лють нікуди не зникає. — Знайди інший спосіб. Візьми кредит, продай заводи, заклади цей клятий будинок, але не продавай мене! Я жива людина, тату! У мене є плани, є почуття...

Олександр Громов повільно піднімає голову. Його очі порожні, немов вигорілі пустелі. У них немає ні жалю, ні любові — лише холодна математика вигоди. Я бачу в них своє відображення: дівчина, чий світ щойно перетворився на цифри в чужому звіті.

— Іншого способу немає. Крістіан Валевський повертається з-за кордону, щоб очолити об’єднану структуру. Він молодий, амбітний і такий же жорсткий, як його батько. Йому потрібна дружина з нашим прізвищем. Це умова їхнього клану — повна інтеграція.

— Тоді нехай шукають іншу дурепу. Я не погоджуся. Ніколи. Ти не можеш мене змусити, зараз не середньовіччя!

Я різко розвертаюся, щоб вийти, відчуваючи, як гнів пульсує в скронях важкими ударами молота. Повітря в кабінеті стає замало. Я вже уявляю, як пакую валізи, як видаляю всі контакти й зникаю з цього міста, де мене сприймають лише як додаток до капіталу. Але наступні слова батька змушують мене заціпеніти біля самих дверей. Його голос звучить тихо, але в цій тиші — лезо гільйотини.

— Добре. Тоді це зробить Софія.

Я різко обертаюся. Серце пропускає удар, а потім починає шалено калатати десь у горлі, заважаючи дихати. Я дивлюся на нього, сподіваючись, що це жарт, але батько не жартує. Ніколи.

— Що ти верзеш? Софії сімнадцять! — мій голос тремтить від жаху. — Вона ще дитина. Вона мріє про художню академію в Парижі, про свої картини, про кохання... Вона мріє про життя, а не про шлюбні кайдани з ворогом!

Батько байдуже знизує плечима, перегортаючи сторінку якогось звіту, ніби ми обговорюємо купівлю нових меблів, а не долю його дитини.

— За законом — так. Але в нашому світі папери вирішують усе. Зробимо довідку про вагітність, отримаємо дозвіл через моїх суддів. Віктору байдуже, яка з доньок Громова стане частиною його родини. Йому потрібне прізвище. Софія слухняна, вона любить цю родину. Вона зробить те, що я скажу, заради нашого добробуту. Якщо ти така егоїстка, що готова приректи сестру на цей шлюб... що ж, це твоє право. Живи з цим.

— Ти... ти чудовисько, — шепочу я. Ноги стають ватяними. Перед очима постає обличчя Соні — її великі наївні очі, заляпані фарбою пальці, її щира посмішка. Вона — єдине чисте, що залишилося в цьому домі. Вона не витримає Валевських. Вони зламають її за тиждень, розтопчуть її талант і перетворять на тінь.

— Я реаліст, Мілано. І я захищаю те, що ми будували поколіннями. Обирай: або ти вдягаєш обручку і зберігаєш сестрі майбутнє, або вона вдягає її замість тебе. У тебе є десять хвилин. Потім я дзвоню Віктору.

Я дивлюся на нього і бачу чужу, небезпечну людину. Моя свобода проти життя Софії. Моя гордість проти її мрій. Я відчуваю, як стіни кабінету стискаються, перетворюючись на золоту клітку, двері якої щойно захлопнулися з волі мого власного батька. Вибору немає. Його ніколи не було з того моменту, як я народилася в цій родині.

— Я зроблю це, — виплюваю я, відчуваючи гіркий, металевий смак поразки на язиці. — Я вийду за Крістіана. Але запам’ятай: з цієї хвилини в тебе більше немає доньки. У тебе є лише «актив», який ти щойно продав. Більше нічого не проси в мене.

Я виходжу, гупнувши масивними дверима так, що, здається, затремтів увесь будинок. Мені потрібно повітря. Багато повітря. Мені потрібно втекти туди, де немає прізвищ, контрактів і боргів, хоча б на одну ніч.

Тоді я ще не знаю, що в Карпатах, на засніженій трасі, я зустріну людину, яка подарує мені ілюзію свободи. І що ця людина, якій я розкрию свою душу, стане моїм особистим катом, тримаючи в руках і моє тіло, і мій найстрашніший секрет.