11. Зараз чи/і завжди

Яна. Тепер

Ну ось і вони, наслідки ситуації, з якою, думала, впоралася.

Моя нижня губа посіпується, а серце стискається від образи. Опускаю голову, вдаючи, що перевіряю зошити, а в самої букви перед очима пливуть.

Я не змогла вийти з кабінки, щоб заткнути роти пліткаркам, дочекалася, що вони підуть, і лише тоді видихнула. А що тепер? Як поводитися у колективі тепер?

— Ти якась бліда, — зазначає Інга, проходячи повз мій стіл.

Треба ж, розпатякала про мене всім, а поводиться, ніби нічого не сталося!

А Зоя? Ми дружимо з першого курсу, як вона могла так мене зрадити?

Я ніколи не розповідала їй, що наш з Мироном шлюб задумувався як фіктивний, ми з ним домовилися залишити це між нами. Проте кілька місяців тому, коли ми вже остаточно знали, що все йде до розлучення, я натякнула Зої на це. А вона взяла й розбовкала комусь у цьому зміїному кублі!

Я намагаюся зосередитися на уроках. На перервах, сидячи у вчительській, не піднімаю голови, щоб не бачити жалісливих і їдких поглядів у свій бік.

Додому повертаюся витиснутою як лимон.

Мирон вже вдома. Стоїть біля кухонного столу і брязкає тарілками.

— Ти чому так рано?

Не пригадую, коли востаннє бачила його вдома о четвертій годині буднього дня.

— Я знайшов кухарку, яка приходитиме готувати для тебе і нашого малюка, — він киває на мій живіт, — корисну їжу. Вона ось наготувала різного, хочу, щоб ти спробувала. Якщо тобі сподобається, візьму її на роботу.

Кухню наповнюють запаморочливі аромати свіжої, ще теплої їжі. Мій шлунок танцює в передчутті, щойно вловлюю пряні нотки запеченого з орегано коропа. А цей запах сочевичного супу… А свіжий овочевий салат… Шлунок танцює, але в роті навіть не збільшується слиновиділення. Апетиту немає.

— Я потім скуштую. — Розвертаюся і йду геть.

Мирон наздоганяє мене у нашій спальні.

— Яно, що трапилося? Чому ти така похмура?

— Не зважай. Просто стомлена, — брешу і ховаю від нього очі.

Він зітхає. Підходить і кладе руку мені на щоку, погладжує, а тоді ледь підіймає пальцями моє підборіддя.   

— Ти ще на мене сердишся? За Карину. Не пробачила, так?

— Ні. — Мотаю головою і зазираю йому у вічі. — Так! Я думала, що не серджуся. І я навіть розумію тебе. Пробачила. І мені теж її з сином шкода. Але… Але ця ситуація аукається.

— Що значить аукається?

Дивлюся, як його брови з тривогою сходяться на переніссі, як з його зіниць на мене дивиться тиха печаль і жалкування, дивлюся і ловлю себе на дивному бажанні. Мені вперше в житті хочеться побути біля нього слабкою, пожалітися і попросити свого чоловіка владнати все, захистити, відгородити мене від болю.

— Я не маю права злитися на тебе, бо сама не краща, — шепочу.

— Ти маєш право. Я розумію, що легко таке не пробачають.

— Я зробила набагато гірше.

Губи Мирона стискаються в тугу лінію, вперту й натягнуту.

— Якщо ти про нього, то припини, не треба. Минуло тринадцять років. Ти й сама просила не згадувати.

— Останнім часом я багато згадую, сам розумієш чому. Мене теж мучать минулі помилки. А що якби тоді все вийшло… не так?

— Це не має значення. — Він тримає моє лице вже обома долонями, притуляється лобом до мого лоба. — Забудь, мила, забудь.

Мила…

Скільки років не чула від нього цього звертання!

— Ти, напевно, тоді схоже почувався. Або ще гірше. Я сьогодні у школі почула… Усі знають. Всі знають, що в мого чоловіка є коханка, що він мені, вагітній, зраджує. Думають, що ми розлучаємося.

— То он в чім річ…

З його губ зривається важкий, майже злий видих. Теплі долоні ковзають на мою спину, і ось я вже вся — у теплому коконі його рук.

Не хочу, щоб відпускав. Мені б зараз злитися на нього за пережитий сором, але, на диво, злості немає. Є інше — потреба в теплі, потреба довести самій собі — ті чутки для мене нічого не значать, вони брехня, ніхто мене, вагітну, не зраджував.

Мирон обережно нахиляється, відгортає моє волосся і знаходить своїми губами мої. Поцілунок схожий на дегустацію. Чи не отрую його різким словом за цей дотик? Чи не відіпхну? Мабуть, саме це він перевіряє.

А я не хочу й не можу відіпхнути. Чіпляюся за його светр, тулюся тісніше.

— Ти мені потрібен зараз. Будь ласка.

— А ти мені потрібна. Завжди.

Мирон пірнає пальцями у моє волосся на потилиці, ледь відтягує, щоб вигнула шию, щоб він міг опуститися поцілунками до моїх ключиць. Я чую, як гучно, на повні груди, він вдихає запах моєї шкіри. Наче скучив.

Я теж скучила. Дуже сильно.

Тремчу вже від того, що можу пучками пробігтися по його передпліччях, коли стягує светр. І від того, що його поцілунки так само ненаситні, як і раніше. А ще від того, що моя шкіра від тих поцілунків оживає, як пересохла земля від дощу.

Ми кохаємося повільно, обережно і м’яко, наче плаваємо на хвилях якогось зовсім тихого моря. Але хвилі не спиняються й потім, коли просто лежимо в обіймах. Приємно. Захитує.

Я не знаю, що сказати. Та й чи потрібні слова в такі хвилини?..

Зрештою, головного я не попросила, не встигла.

— Від завтра я возитиму тебе до школи й забиратиму, — говорить Мирон так, ніби прочитав моє бажання у стогонах чи дотиках. Він веде рукою по моєму оголеному стегну, закинутому на його стегна. — Надішли мені повідомленням свій розклад на весь тиждень. Щоб я не переплутав.

— Чому ти так вирішив? — запитую й затамовую подих.

— Я поставив тебе в неприємну ситуацію, і я маю це виправити.

Мій перший порив — відмовитися. Мовляв, возити мене до школи — ще чого бракувало!

Однак зараз я — не просто я, зараз це вагітна я. Може, саме через вагітність мені хочеться більше його уваги.

Тому наступного ж ранку ми їдемо на роботу разом. Мирон паркується біля шкільних воріт, і я збираюся швиденько вискочити з авто, але він зупиняє:

— Чекай, — і спершу сам виходить.

Відчинені для мене дверцята і наставлена долоня — такий нечуваний вибрик від мого чоловіка, що я не втримуюся від шпильки: