10. Про шкоду й користь підслуховування

Яна. 14 років тому (10 місяців 13 днів з початку шлюбу)

— Це тобі! — Мирон став переді мною з сяючою усмішкою і всунув мені у руки букет троянд.

А мені хотілося взяти ті троянди й відметелити ними його по пиці.

Останні два місяці були для мене скаженими. Я стогнала від болю в спині, носячи майже чотирикілограмового малюка, народжувала його майже добу, за тиждень вже бігла на ЗНО з історії — єдиного предмета, якого мені бракувало для вступу, потім подавала документи… Й ось тепер, коли могла видихнути, чекаючи результатів, і сподівалася відпочити один день — мій день народження — чоловік прийшов додому лише о восьмій вечора!

— Дякую, — буркнула і взяла букет. — А це тобі.

Я поставила квіти у вазу, метнулася до ліжечка, обережно підняла нашого сина і тицьнула його в руки татові.

— Я пішла.

— Куди ти? — здивувався він, пригортаючи до себе Олексу. Почовгав зі мною у коридор, де я взувалася і шукала сумку.

— Гуляти. Йду на весь вечір. Не чекай мене.

— Зажди. — Мирон перепинив мені дорогу. — Що трапилося? Ти сердишся, бо я пізно? Вибач, я ж попереджав, ми з татом їздили дивитися на кілька нових фур, не встигли раніше повернутися.

— Я звикла, що ти ніколи не встигаєш раніше. Але тепер й ти звикай, що я теж десь ходитиму. Мені набридло сидіти самій в чотирьох стінах.

— А няня? Хіба її не було? Я думав, ти залишиш Олексу з нею й підеш трохи розвієшся…

От що було йому відповісти? Пояснити, що я не можу залишити сина з нянею довше, ніж на годину-дві, бо починаю хвилюватися? Сказати, що гуляти самій — сумнівне задоволення, а з подругами — ще гірше, бо між нами тепер ціла прірва розбіжностей в інтересах? Що хотіла б провести свій день народження зі своїм фіктивно-справжнім чоловіком, бо, хай як це дивно звучить, але саме він зараз був мені найближчою людиною? А якщо вже не провести день, то хоча б на крихточку більше від нього уваги хотіла?

— Там є молоко в пляшечці, я зцідила. Або суміш візьмеш, — тільки й відповіла, а тоді швидко пішла геть.

Правда в тім, що я була незадоволена власним життям. Ні грама.

Моя душа сповнювалася радості, коли я брала на руки свого крихітного синочка, але потім вона сповнювалася тривоги, коли він кричав, не хотів брати мої груди або довго не какав. Ці сім тижнів після його народження були найщасливішими й водночас найпекельнішими в моєму житті. І няня, поради мами (надмірні, якщо чесно), підтримка свекрухи (лише моральна) допомагали не дуже.

Мирон багато працював, бо батько не давав йому поблажки, і я це розуміла, але все одно хотіла більшого. Чого саме?.. Більше його присутності поруч? Більше підтримки й розуміння? Напевно. А можливо, я просто хандрила від того, що отримала не те життя, якого бажала.

Липневий вечір війнув на мене сухим терпким подихом. Я взула зручні кеди, тому вирішила не шукати маршрутку й не брати таксі, а пройтися пішки. Але що ближче до центру міста підходила, що більше людей бачила навколо, то самотнішою почувалася.

Зупинившись біля пам’ятника Шевченку, роззирнулася й помітила на площі кілька молодих пар з крихітними дітками у візочках.

Дурна, чому і я так не зробила? Ми могли піти погуляти втрьох…

Я зітхнула, пошвендяла ще трохи центром, попила гидотно гіркої кави й повернулася додому.

Лише тепер помітила у коридорі великий пакет з тортом і упаковкою якогось польського натурального соку.

— Провітрилась? — Мирон визирнув з кімнати. Підпер плечем одвірок і на мій несміливий кивок відповів тихим: — Вибач.

Гордість тоді не дозволила мені попросити вибачення навзаєм. Втім, не лише тоді, а й багато разів потім.

Яна. Тепер

Ранок суботи — мій улюблений ранок. Особливо тоді, коли син вдома.

З кухні чути його голос — він щось натхненно розповідає про ліцей. Я спочатку думаю, що говорить по телефону, але потім чую запитання Мирона:

— А дівчат з вами там багато навчається?

— Тату! — Олекса сміється. — Я тобі про шикування, а ти мені про дівчат.

Вони сміються вже разом, про щось перешіптуюся. Я тихенько проходжу повз двері кухні, йду в ванну. Мимохідь у дзеркалі помічаю усмішку на своєму лиці. Мені хотілося б більше таких ранків — щоб Мирон з сином на кухні обговорювали дівчат чи шикування, а не кожен у своїй спальні займалися своїми справами.

Хто б подумав, що зробити цей момент реальним мені допоможе чужий хлопчик і його мама. Адже саме завдяки їм, Карині й Іллі, я зрозуміла, що помилкою було вважати Мирона байдужим до нашого сина. Саме завдяки ситуації в театрі, завдяки розмовам з Мироном і з Кариною побачила те, чого вхитрялася не помічати досі — тато й син потребують один одного.

Я швидко миюся під душем, а тоді йду до своїх хлопців на кухню, щоб разом поснідати. Але те, що їхні голоси вже серйозні й звучать тихо, змушує мене спинитися перед дверима. Підслуховувати недобре, та все одно завмираю, не йду геть. Серце стискається від першого ж речення, яке чую з вуст Мирона.

— Синку, я хочу, щоб ти знав: я дуже люблю тебе і маму...

— Тат, ти чого? — з ніяковим смішком відповідає Олекса.

— Просто подумав, що ми з тобою ніколи не говорили відверто, як іноді мають говорити батько й син. Я взагалі не вмію вести такі розмови, бо, знаєш, твій дід теж зі мною їх не вів, але я хочу спробувати.

— А про що ви з дідом говорили?

— Він вчив мене жити й заробляти гроші, дав багато корисних порад, вчив бути «справжнім чоловіком» — нести відповідальність за свої вчинки і все таке. Але ми ніколи не говорили про турботи, про те, що на душі. Мені здається, що з тобою такі розмови не пройдуть, бо ти вже й сам, без мене, зрозумів, чого хочеш від життя і як бути чоловіком. — Мирон робить такий гучний вдих, що навіть я чую, стоячи за дверима. Кахикає і додає: — Проте я можу тебе вислухати, якщо захочеш поділитися чимось важливим, особистим, проблемами або радостями. Знаю, що ніколи тобі такого не казав, тому кажу тепер, просто, щоб ти знав.