9. Для нього

Мирон. 1 рік тому (13 років, 4 місяці, 11 днів з початку шлюбу)

— Господи, як я стомилася! — Яна вийшла з авто з цими словами й одразу ж ткнула мені в руки сумочку. — Валізи в багажнику, занесеш в дім?

Я кивнув, спіймав її за руку.

— Чекай. — Обійняв не так її, як громіздку шубу, десь глибоко під якою ховалося тендітне тіло моєї дружини. — Я скучив.

Яна смикнула бровами так, наче я сказав щось зовсім несусвітнє, наче це велика дивина — скучити за нею.

— Треба було телефонувати частіше, — буркнула і випручалася.

Наскільки частіше? Раз на день — недостатньо?

Я не встиг спитати, бо вона пішла в дім, а задні дверцята авто нарешті смикнулися і з них показався Олекса.

— Синку! — Я кинувся до нього і, перш ніж обійняти, зауважив, що ми майже одного зросту. Господи, як він виріс за рік! — Я такий радий, що ви нарешті вдома. Як доїхали? Розказуй. Як там дядько Гнат, не просив залишитися?

Гнат був молодшим братом мого тестя. Ще в юності робота завела його в Австрію, де він і залишився назавжди — збудував там дім, одружився й розлучився, але так і не мав дітей. Яна сама, а потім вже з нашим сином їздила до нього на місяць-другий в гості майже щоліта. Минулого року, після початку повномасштабного вторгнення, дядько Гнат зателефонував і запросив їх до себе пожити в безпеці якийсь час. Яна не хотіла, але я вмовив її поїхати.

Минув майже рік, і вони з сином знову були вдома.

І я зовсім не знав як поводитися з найріднішими людьми, які тепер здавалися… геть чужими.

— Все добре, — відповідав на кожне моє запитання син.

Доїхали добре, дядько Гнат добре, Австрія добре… Все добре.

А в Яни навпаки все було погано.

— Прибиральниця приходить чи ні?.. Чому це тут валяється?.. Коли востаннє пралася постільна білизна? Ти хоч сам у ній спав чи з кимось?

Я закочував очі під лоба, терпляче відповідав на кожне її претензійне запитання, а коли терпець луснув, пішов у свій кабінет.

Але Яна знайшла мене й там. Прийшла з запитанням:

— Що робитимемо з розлученням?

Я підняв на неї очі, не розуміючи, чого вона раптом завела про це розмову. Коли востаннє ми взагалі піднімали тему розлучення?

— Маєш пропозицію? — спитав я обережно, ще не розуміючи, чого моя дружина хоче — розлучатися чи не розлучатися.

— Пропоную подумати про розлучення зараз, не чекати обумовленого терміну. Ми з Олексою вже звикли жити без тебе, так буде простіше.

Я був такий здивований, шокований, спантеличений, що не знайшов слів, лише кивнув. Тоді я ще не розумів, що чутки про мою так звану коханку злетіли з вуст моїх так званих друзів, здолали кордони й змусили Яну згадати про давню угоду.

Впродовж наступних днів я навіть встиг поміркувати, хочу я розлучення чи ні. Від остаточного рішення нас, сам того не відаючи, врятував син — він заявив про бажання вступити через рік у військовий ліцей, і наші з Яною проблеми відійшли на другий план.

Мирон. Тепер

Ліжко біля мене порожнє і холодне. Прокинувшись, довго кручу головою, аж доки не наштовхуюся поглядом на годинник. Восьма ранку.

Восьма? А мій будильник?

Точно… Вчора перед сном Яна вмовила мене один день на рік — в мій день народження — поспати довше. Тому я вимкнув будильник.

Але де вона сама поділася?

— Чудовий подарунок, — бурмочу, коли не знаходжу її в жодній кімнаті. — Втекти з самого ранку.

Насправді подарунок на свій день народження збирався підготувати я — хотів забронювати готель на ці вихідні в Києві й поїхати завтра разом з Яною провідати сина. Однак Олекса сказав, що цими вихідними у них важливі спортивні змагання, доведеться поїздку перенести на наступні. Тож на сьогодні я просто забронював столик у ресторані й збирався зранку запросити дружину. А її вже немає. 

Я швидко йду в душ, роблю собі каву й лише тоді помічаю на кухонному столі записку від Яни.

«Не запізнюйся сьогодні, будь вдома о 18:00. Наполегливе прохання!»

— Це що, сюрприз? — Усміхаюся до себе. — Тоді ресторан скасовується.

Я не люблю гулянок на день народження, ніколи не влаштовував святкувань — як максимум, вечері в сімейному колі або з друзями. Тому мене розпирає цікавість, що там Яна вигадала. І трохи дивує.

Для початку треба пережити день народження в офісі — у нас традиція виставлятися піцою, і я, як начальник, завжди до піци виставляю кілька пляшечок якого-небудь автентичного напою з країн, у які їздять наші автобуси й вантажівки. Цього разу це німецький Єґермейстер.

Піца прибуває о пів на п’яту, годинку ми частуємося, а тоді я вислизаю з офісу сам і дозволяю працівникам теж розходитися.

Користуючись неформальною атмосферою, збирався поговорити з Кариною, спитати, як Ілля, але вона сьогодні не прийшла, відпросилася на цілий день попрацювати з дому.

Дорогою я заїжджаю у квітковий магазин, купую великий букет різнокольорових хризантем — Яна їх любить, але минуло вже два місяці осені, а я ні разу не подарував.

Ще здалеку зрозуміло, що в будинку підозріло людно — світяться всі вікна на першому поверсі, крім вікна кабінету. А ще під воротами стоїть два автомобілі — Стаса і Тараса, моїх найкращих друзів.

— Сподіваюся, вони ненадовго, — зітхаю, заходячи в будинок.

Відверто кажучи, я сподівався на романтичну вечерю вдвох з Яною.

Але те, що чекає мене в домі, виявляється ще приємнішим сюрпризом.

— Привіт, тату. З днем народження!

У передпокій виходить Олекса, і я завмираю з одним не знятим з ноги черевиком.

— Пливіт, дядю Милоне, — каже ще одне маленьке сонечко, виглядаючи з-за спини мого сина.

Я дивлюся на свого сина, переводжу погляд на Іллю, усміхаюся обом по черзі.

— Коли ти приїхав? Ти ж казав, що зайнятий цими вихідними!

Підходжу до Олекси й обіймаю настільки міцно, настільки дозволяє великий букет в руці.

— У нас канікули цей тиждень. Мама попросила тобі не казати, щоб зробити сюрприз.