8. Відчути його

Яна. Тепер

— Ти така тепла, — чую сонне бурмотіння над вухом.

— Ми домовилися, що ти спатимеш знову зі мною. Про обійми не йшлося, — бурчу і вибираюся з Миронових рук.

Він коротко сміється. Потирає сонні очі, сідає і спирається на узголів’я ліжка. Дивиться, як я підводжуся й шукаю свій халат.

— З тобою все гаразд? Не нудить?

— Та ні, все добре.

Я стенаю плечима, кладу руку на живіт. Скільки не прислухаюся до свого організму, він не видає серйозних ознак токсикозу. У мене набрякли й поважчали груди, відвернуло від деякої їжі — на тому все.

— Підкинути тебе на роботу? — Мій чоловік все не заспокоюється.

— У тебе температура? — Повертаюся до нього, так і не знайшовши свого халата. — Я завжди сама їздила на роботу.

— Так, але тепер ти вагітна. Буде безпечніше, якщо підвозитиму тебе й забиратиму.

Я мимоволі опускаю голову, дивлюся на свій ще плоский живіт.

— Я поки що здатна впоратися сама. Коли підросте живіт, тоді возитимеш.

Піднімаю очі на нього й помічаю, як Мирон веде поглядом по мені знизу вгору. Зосереджено щось видивляється на моїх грудях, важко ковтає, глипнувши на шию, і видає зовсім грудний стогін.

— Якщо вже ти вирішила, що ми справді просто спатимемо поруч, май совість — надягай щось не таке апетитне. — Він скрушно зітхає, але смішинки в очах видають його веселий настрій.

— Я куплю тобі пов’язку на очі, — іронізую, але глибоко в душі не можу не визнати — мені приємно, що Мирон досі, через стільки років, хоче мене.

Я йду вдягатися, ми разом снідаємо якоюсь їжею з доставки — тепер у нас майже щодня ресторанна їжа, доки Мирон шукає кухарку (ця його ідея з кухаркою мені не дуже подобається, але мене тішить, що він почав заморочуватися хоча б якимись побутовими справами).

У мене сьогодні методичний день, своїх уроків немає, тільки заміна англійської у двох класах. Я їду на другий урок, міркуючи, чи варто вже казати директорці про вагітність — може, вона так швидше знайде нового вчителя англійської? У моєму університетському дипломі спеціальність звучить як «англійська мова і зарубіжна література», але до першого мене ніколи не тягнуло, тому нехай не сподівається, що я візьму цей предмет на себе.

Після двох уроків у сьомому й восьмому класах я ще перевіряю контрольні роботи, а тоді їду зробити те, що запланувала.

Миронового автомобіля немає під офісом, отже він поїхав у справах. Зате та, хто мені потрібна, мала б бути.

— Привіт, мені потрібна Карина, — кажу я офіс-менеджерці SV-Trans Люді — милій дрібненькій шатенці, чи не єдиній людині, яку я знаю в компанії.

— Привіт, Яно! Рада вас бачити!.. Карина Ковальова? Так Мирон недавно перевів її у SV-Auto. Коридор навпроти, останні двері. Провести вас?

— Ні, дякую, знайду.

З чемності я обмінююся з Людою ще кількома фразами про роботу, офіс і все таке, а тоді йду на пошуки Карини.

Мою душу гризе черв’ячок сумнівів. А раптом Мирон збрехав мені? Раптом від Карини я дізнаюся щось таке, що остаточно похитне мою довіру до нього?

Завмираю перед дверима. Піднімаю руку, але не стукаю. Може, не заходити?

Ні, мотаю головою. Він не вигадував би таку довгу казку, щоб вирядити в неї брехню. У наших стосунках за п’ятнадцять років було повно лайна, ми не завжди були відвертими одне з одним, багато замовчували, часто робили боляче одне одному, але не вдавалися до жорстокого обману. Можливо, в цьому секрет тривалого «фіктивного» шлюбу.

Наважуюся і тихенько стукаю, а тоді зазираю в кабінет.

— Привіт. Можна?

На мене глипають великі карі очі — розгублені. Тоді біля театру я не встигла її як слід роздивитися. Дівчина молодша за мене набагато. Скільки їй? Двадцять п’ять? Вродлива — худенька, з витонченими дрібними рисами, без макіяжу, але обличчя чисте, доглянуте.

— Добрий день! Заходьте. Ви ж Яна, так?

Вона хоче скинути з плечей плащ, який якраз надягала, — мабуть, збиралася йти на обід, але я зупиняю її.

— Не роздягайся. Хотіла поговорити з тобою. Посидимо у кав’ярні навпроти? Я пригощаю. І звертайся на ти.

Карина киває, застібує плащ. Погоджується одразу, навіть не намагається відкрутитися.

— Добре. Ходімо.  

У кав’ярні ми замовляємо чай з тістечками. Я пропоную їй щось нормальне поїсти, але Карина відмовляється, каже, що не голодна. Вона здається наляканою, спантеличеною, тож я не відтягую розмову, не хочу ще більше її бентежити. Запитую одразу, щойно робимо замовлення й офіціантка йде:

— Розкажеш мені про твої стосунки з моїм чоловіком?

Карина мляво усміхається. Киває.

— Я так і думала, що ви захочете зі мною поговорити.

— Я хочу краще зрозуміти ситуацію.

Вона киває, знічена, але не присоромлена. Це ще питання, кому з нас двох зараз більше незручно. Ніколи не думала, що займатимуся з’ясуванням стосунків з потенційною коханкою свого чоловіка. Але все ж я відчуваю потребу в цьому, відчуваю, вона теж має, що мені сказати.

— Я дуже вдячна Миронові, не знаю, що робила б без нього, — тихо починає говорити вона.

Піднімає на мене очі, які світяться таким захватом, такою щирою відданістю, що мені перехоплює дух. Що такого бачить в моєму чоловікові інша дівчина, щоб говорити про нього з таким благоговінням?

— Ти в нього закохана? — випалюю.

— Що? — Вона дивується, губи на мить округлюються, а тоді гаряче крутить головою. — Ні-ні, вибачте, ви не так зрозуміли…

— Кажу ж, не викай мені, я й так на тлі тебе почуваюся старою.

— Гаразд. Яно, послухайте… Послухай… — Карина обома долонями відгортає волосся з чола, дивиться мені прямо у вічі. Говорить швидко, емоційно: — Я не закохана у твого чоловіка. Просто він так багато нам з Іллею допомагав, був таким уважним, він стільки всього зробив для нас, що я почувалася і... досі почуваюся зобов’язаною. Це неправильно, але коли він кілька місяців тому сказав, що ви хочете з ним розлучитися… Мирон сказав, що скоро стане вільним і спитав, чи не хочу я подумати над тим, щоб він став татом для Іллі, а ми з ним щоб спробували щось більше. Я не могла одразу наважитися, але Ілля його так любить, і я так хотіла, щоб у мого сина був тато, так хотіла йому кращого життя… — З кожним словом на очах Карини виступає все більше сліз, а на останніх словах її голос раптом здригається. Вона затуляє рота долонею, кілька хвилин мовчить, змахує сльози. І на моїх очах волога виступає теж. Карина додає: — Я знаю, що він байдужий до мене. І в мене до нього тільки вдячність, приязнь… Але я подумала, що цього достатньо. Я вже один раз обпеклася на коханні, більше не хочу.