7. Визріле вино

Яна. 14 років тому (4 місяці 1 день з дати весілля)

— І коли ти приїдеш? — спитала я різко, щойно побачила на екрані польський номер.

Не мала часу й натхнення розводити солодкі теревені, та й закордонні дзвінки в той час були недешевими. 

Я дратувалася. Мирон обіцяв, що буде вдома ввечері й зранку завезе мене до лікарки, але я за пів години мусила бути в лікарні, а його досі не видно на порозі.

— Аби до вечора добрався. Ми ще на кордоні, запізнюємося. Тут така запара! Сходиш зі своєю мамою, добре? Бо я ніяк не встигну… Візьми таксі. Гроші маєш?

— Маю, — тільки й відповіла я і збила дзвінок.

Мого фіктивно-справжнього чоловіка ніколи не було вдома. Мій свекор не зважав на те, що я вагітна й було б добре не залишати мене надовго саму. Ні, він зі всією наснагою вводив сина в курс роботи. Почав з малого — закордонних рейсів. Мирон мав освоїти професію далекобійника, щоб не тільки в теорії знати особливості роботи фірми.  

Майже весь токсикоз я провела сама, бо рейси в Мирона були один за одним. Я викидала у сміття спаржу, яку він мені привозив (мене почало нудити від неї на другий тиждень вагітності, й це ніяк не проходило), а ще викидала німецькі цукерки, чеську салямі, польські сири — просто так, з образи.

Цього разу Мирон провів у рейсі Новий рік і Різдво, тож я не відсвяткувала з ним ні закінчення токсикозу, ні жодне зимове свято. Найгірше — проблему в цьому вбачала тільки я.

«Буде у вас ще час натішитися, — повчав мене тато. — Добре, що хлопець працює, втягується».

«А що в цьому поганого? — дивувалася Жанна, моя свекруха. — Він на те й чоловік, щоб працювати. Не буде ж у тебе під спідницею весь час сидіти!»

«От і добре, що поїхав, може, там і залишиться», — констатувала моя мама.

— Чому ти так не любиш Мирона? — спитала я маму саме того дня. Ми сиділи під кабінетом лікарки й мали час поговорити. — Я думала, він тобі подобається… Ви ж з татом самі хотіли нас звести.

— Хто тобі таке сказав? — обурилася мама.

Я розгубилася. Повернула до неї голову й побачила її скривлені губи.

— Ми нас обох тоді так вирядили, хвалилися нами за столом…

— Це твій тато з другом загорілися ідеєю вас познайомити. «У тебе син, у мене дочка, може, колись сватами станемо», — перекривила вона тата. — Але ж не йшлося про те, щоб прямо вже! Ви самі ще діти! Знала б я, що таке утнете, навіть не запрошувала б цих Свінціцьких у гості. А тепер що? Університет кинула, сидиш сама вдома цілими днями, доки він їздить невідомо де…

Мама ще вичитувала б і вичитувала б мене, якби медсестра не покликала заходити в кабінет.

Тоді я чи не вперше допетрала, який злий жарт зіграли з нами з Мироном моя обмовка про злучку й мої неправильні висновки. Я сама власними руками запхнула шию в зашморг.

А в той момент наш дурний фіктивний шлюб здавався мені саме зашморгом. Й лише ввечері, коли сиділа за столом й розглядала фото нашого малюка, в мою душу вперше за останній час завітала радість. Адже не можна не радіти, коли дивишся на свою дитину, це я теж зрозуміла тоді.

Я ходила на огляди в найкращий на той час приватний гінекологічний кабінет Рівного. Там вже була така розкіш як сучасний УЗД-апарат з принтерною приставкою, тож після кожного візиту я отримувала маленькі чорно-білі фото.

Йшов вісімнадцятий тиждень моєї вагітності. Лікарка схилялася до того, що в нас буде син, але ще не була впевнена, обіцяла, що на наступному УЗД має бути краще видно.

— Яно! Ти де? Ти як? — Мирон влетів у квартиру захеканий, з дорожньою сумкою в одній руці й великим пакетом в іншій.

На його чорній куртці виблискували й починали танути сніжинки. Очі ледь було видно з-під шапки.

— Все добре. Глянь.

Він став позаду мене, навис над столом і прикипів поглядом до фото нашого малюка.

— Нічого собі! — охнув. — Оце голова?.. А це рука?

Я теж дивилася на фото. Відгорнула светр і поклала руку на вже трішки кругленький живіт.

Мені здалося, що саме в цей момент я сильніше, ніж досі, відчула зв’язок зі своєю дитиною, яку носила під серцем. Я вже любила цю крихітку. І дуже, дуже хотіла, щоб Мирон теж її любив. 

— Твій животик так підріс, доки мене не було. — Він присів поруч, розвернув мій стілець і несміливо торкнувся пальцями мого випнутого пупа. Прошепотів, погладивши шкіру, що зробилась гусячою: — Як ти там? Мама тебе добре годує? Тато привіз для вас смакоти.

Я глипнула на пакет, який він залишив на підлозі, й похитала головою.

— І де ти тільки щоразу ту спаржу береш?

— Ти ж любиш! Вона така дорога зараз у супермаркетах, капець, і не всюди є, але я тобі спеціально знайшов…  

— Любила. Вже не люблю, я тобі казала.

— Ну, тоді в пакеті ще є солодощі. — Він стенув плечима й усміхнувся до мого живота.

За вікном було темно. Іноді у шибку вдаряли густі сніжинки.

Ми зробили чаю. Я закутала живота у светр і годувала малюка цукерками, які привіз його тато.

Мирон розповідав про свою поїздку — що бачив і чув, чого навчився, де був. Мені було смачно й затишно. У якусь мить я навіть подумала, що, може, воно й непогано все у нас виходить — просто не треба поспішати, притремося одне до одного, звикнемо, і все буде добре.

Я повернула голову, глипнула на залишену на підвіконні «Похвалу глупоті», яку мені подарував Олесь кілька місяців тому. Може, час забути про наївне перше кохання, адже в мені зараз росте Любов, яку я пронесу через все життя, — так собі подумала.

Краще б я дотримувалася цієї думки й надалі.

Яна. Тепер

Дорогою до батьків я все думаю про зізнання Мирона, про його любов до маленького хлопчика Іллі й бажання виправили помилки. Впродовж двох останніх тижнів від тієї розмови ми більше не торкалися цієї теми й прожили цей час в цілковитому мирі. Але це не значить, що я не міркувала над почутим.

— Мироне, а ти… Ти більше не бачишся з тим хлопчиком?

— Ні. — Мій чоловік мотає головою, не відводить погляд від дороги.