6. Вистави долі

Мирон. 15 років тому (20 днів з початку шлюбу)

Ми сиділи за кухонним столом і, як зачаровані, не зводили погляду з тонкої палички з двома червоними смужками.

— Ти вагітна, — сказав я так, наче це ще не був очевидний факт.

Яна обвела поглядом стіл, на якому, крім тесту, була велика миска з авокадо, спаржею, хурмою та іншою смакотою. Я щойно все це приніс з роботи — тато з напарником повернувся з європейського рейсу і, як завжди, привіз повно делікатесів, ще не поширених на полицях наших супермаркетів.

— Значить, з першого разу теж можна завагітніти, — констатувала моя дружина (ще фіктивна чи вже ні?), в задумі розглядаючи делікатеси.

Її голос був спокійним, інтонація звучала монотонно.

— Ти засмучена?

— Та ні. — Вона похитала головою. Вперше за час розмови підняла на мене очі — спантеличені, невпевнені. — Що робитимемо?

— Готуватимемося до народження дитини, — без вагань відповів я. У мене завжди було повно ідей, і цього разу я теж одразу зорієнтувався, що треба робити. — Напевно, маємо сказати батькам. Хай тішаться. І хай твоя й моя мами дадуть тобі якісь поради… Ну, вони все-таки досвідчені жінки, знають як і що робити, коли вагітна. Ще, напевно, тобі треба до лікарки? А потім…

— Я не про це. З нашим шлюбом що робитимемо? Ким ми далі будемо одне одному? Фіктивними? Справжніми?

А це вже були важкі запитання, відповідей на які я не мав.

Вечорами, коли повертався з роботи, я заставав Яну або за книжками, або за телефонними розмовами з цим її «молодим перспективним літератором, поетом, першим коханням». Вона сохла за ним ще зі школи, але він не звертав на неї уваги, бо була молодшою на три роки — Яна поділилася зі мною цим тижнів два тому.

Поет-літератор щойно-щойно побачив у ній дівчину, подарував книгу і навіть запросив у бібліотеку на якісь поетичні читання. А вона вагітна. Від мене. Закохана — в нього. І як я маю їй сказати, що хотів би спробувати бути з нею по-справжньому?

— Нам треба зараз про дитину думати, — тільки й сказав я.

Глянув на її похнюплений носик, на міцно стиснуті губи. Руки самі тягнулися, щоб обійняти її. А ноги хотіли втекти.

Насправді мені було капець як страшно. Шлюб, дитина… У що я вляпався?

Мені тільки за місяць буде дев’ятнадцять! Дев’ятнадцять, Карл!

Батько обіцяв, що до наступного літа я їздитиму з ним у міжнародні рейси, щоб я вчився спочатку робити роботу, а вже потім керувати. У мене було стільки планів, а тепер якось треба у ці плани вписати дитину.

Ну ми й влипли. В першу шлюбну ніч і наступного ранку вагітність не здавалася нам катастрофою, ми жартували про неї, та й навіть кілька разів серйозно обмовилися, що у народженні дитини зараз є свої плюси.

— Знаєш, може, воно й добре, — несподівано сказала Яна тепер і розправила плечі. — У нас з тобою твереза угода. Можемо просто вписати у неї ще й дитину. Ми не домовлялися про кохання на все життя, але як сусіди й друзі ми, здається, непогано ладнаємо, правда? Хіба не краще народжувати дитину в таких умовах? Он хоча б мої тітка з дядьком… Вони все життя гризуться, а в юності, мама каже, були такою закоханою парочкою! І що? Їхні діти обоє після дев’ятого класу повтікали з дому в гуртожитки, пішли вчитися, щоб тільки не бачити скандалів. Тому краще так, як у нас, хіба ні?

— Ну… Загалом я згоден. Тільки думаю, що термін нашої угоди треба подовжити.

Я з усіх сил старався не виказати хвилювання, не видати радості. Так, чорт забирай, я радів і сподівався, що Яна скаже щось на кшталт: «Може, не встановлюватимемо термінів, а подивимося по ситуації? Раптом залишимося назавжди разом?».

— Думаєш, варто додати ще рік-два? Чи ще п’ять? — Вона замислилася.

Тоді я ще досить мало її знав, але вже почав вловлювати її раціональний підхід до розрахунків. Яна любила визначеність.

— П’ять — не замало? Це ж нашій дитині буде десь дев’ять, ще мала. І тут — наше розлучення?.. Може, домовимося про… скажімо, п’ятнадцять років? Так все одно дитина буде старшою.

— Не забагато для фіктивного шлюбу?

— Але ж ми маємо думати не тільки про себе.

Це була моя найбільша брехня. В ті хвилини я думав тільки про себе. Яна починала мені подобатися, і глибоко в душі я розраховував, що поступово ми звикнемо, вона прив’яжеться, а розмови про розлучення і фіктивність відпадуть самі собою.

Я думав тільки про себе й свою хотілку, а маскував усе турботою про дитину.

Я стану татом? Ця думка мені взагалі здавалася химерною. Я не міг повірити, не міг сприйняти цього. І в останню чергу думав про свого майбутнього сина чи дочку. Якщо й радів вагітності Яни, то тільки тому, що вагітною вона навряд чи зустрічатиметься зі своїм поетом.

Шкода, що я був занадто вправним брехуном і що не знайшлося тоді людини, яка мене напоумила б.

— Гаразд, хай буде п’ятнадцять, — подумавши, відповіла Яна.

У її світлих очах буквально стрибали титри: «Прощай, поете». А я, придурок, цьому тільки радів.

Ми обоє ще не знали, якими помилковими виявляться наші сподівання і розрахунки, які дивовижні сцени приготувала для нас доля.

Мирон. Тепер

Не знаю нічого нуднішого за театральні вистави. Востаннє я був у театрі в одинадцятому класі, коли вчителька повела нас з однокласниками на «Лісову пісню».

Після того разу я точно впевнився, що театр — це не моє. Проте для Карини погодився зробити виняток, коли вона обмовилася, що ніколи не була на виставах.

Один раз можна й потерпіти. Тим паче це наше перше й останнє побачення. Всі ті рази, коли я водив її з Іллею в зоопарк, кафе й ресторани, парк розваг чи інші місця — не рахуються, побачення вони мало нагадували.

— Тут так гарно! — Доки не продзвеніли дзвінки й не погасло світло, Карина роззирається.

Вона сьогодні гарна — у тій новій чорній сукні, з підкрученим волоссям, легким макіяжем. Вийдемо після вистави, треба буде не забутися зробити їй комплімент.

Цікаво, куди пішла Яна зі своєю колегою? Я дістаю з кишені смартфон, кручу в руці й вагаюся — чи варто написати й спитати, як вона?