5. Чим думали

Яна. 15 років тому (день весілля)

Мирон зачинив за нашими спинами двері готельного номера, і я нарешті вперше за весь день видихнула.

— Оце деньок, — засміявся він, притулившись спиною до дверей.

Я пройшла всередину. Наші батьки постаралися на славу — організували святкування у престижному заміському готелі, де одразу ж орендували нам номер для молодят.

Весілля було невеликим — лише на тридцять людей у найменшому з трьох готельних залів. Наші мами засмутилися через те, що це був єдиний вільний зал на обрану дату, а ми ж навпаки пораділи, що доведеться грати виставу перед невеликою кількістю людей.

— І що робитимемо? — пробурмотів Мирон, вслід за мною зайшовши в простору спальню.

Він кивнув на велике ліжко з білими лебедями, викладеними з рушників.

— А що ти пропонуєш?

Напевно, я трохи скоса, недобре на нього зиркнула, бо мій фіктивний чоловік (Боже, як це дивно звучало!) підняв руки у жесті «здаюсь!» і гаряче запевнив:

— Ні на що не натякаю. Ми з тобою домовилися.

Я зазирнула йому у вічі — невинний, відкритий погляд мене цілком переконав. Але треба ж було мені не відвернутися, а глянути на його губи. Губи, які я багато разів за вечір мусила цілувати, коли гості кричали «Гірко!».

Від спогаду до моїх щік прибула кров. Я відвернулася, відійшла до вікна, але замість того, щоб відкинути спогад, пригадала, як сьогодні перед входом у РАЦС Мирон шепнув: «Нам доведеться багато цілуватися. Це ж нічого?».

Для мене це було не «нічого». Я мріяла про таку купу поцілунків з іншим хлопцем, але куди діватися?

Коли він цілував мене вперше, у РАЦСі після слів ведучої про те, що ми «офіційно чоловік і дружина», я стояла як кам’яна. Як оті скіфські баби зі шкільного підручника з історії. Навіть не ворухнула губами, Мирон намагався цілувати мене, але швидко здався і потім з докором глипнув.

— Так неприємно було? — спитав дорогою в ресторан.

Я не хотіла його образити. Глянула на водія — незнайомого парубка з компанії прокату авто. Він дивився тільки на дорогу.

— Ні, не неприємно. Просто… Може, потренуємося? Щоб потім натуральніше виглядало. Я просто… Ну, не так багато цілувалася.

Мирон всміхнувся кутиком губ і подався ближче.

— Заплющ очі, — скомандував.

Поцілунок мав виразний смак м’ятної жуйки — мабуть, він її весь ранок жував. Я ненавиджу м’яту, та, на диво, вона не зіпсувала вражень. Мій новоспечений чоловік, здається, теж не був мастаком цілуватися, проте за дорогу до ресторану ми навчилися не стукатися зубами й водити губами більш-менш синхронно.

Потім, в ресторані, я вже навіть не ніяковіла, коли вчергове довелося відповідати поцілунками на «Гірко!». Одного разу ми з Мироном навіть ввійшли в азарт і цілувалися, доки гості не нарахували нам п’ятдесят років разом.

Але ось тепер, стоячи біля вікна готельного номера, я не могла зібрати себе докупи. Лише зараз усвідомила — я одружена жінка, хай навіть фіктивно, і з цим хлопцем мені доведеться тепер ділити побут по-справжньому!

— Ліжко широке. Помістимося, — зауважив Мирон.

Я озирнулася й побачила, що він сів на край ліжка, куди ми мали б лежати ногами. Набравши повні легені повітря, підійшла і сіла поруч.

Ми стомилися за день, але спати не хотілося. Вся моя втома кудись поділася, а Мирон здавався бадьорішим, ніж пів години тому, коли я сиділа в нього на колінах, а його мама знімала мені вельон.

— Допомогти тобі вибратися з цієї сукні? — запропонував й кивнув на мій туго затягнутий корсет. — Я не дивитимуся.

— Я не маю, в що передягнутися.

— Спатимеш у сукні? Це ж незручно…

Я прикусила губу, міркуючи, що робити. Так ніяково мені було вперше в житті. І замість того, щоб розвіяти цю ніяковість, я її тільки посилила, раптом ляпнувши:

— А ти… У тебе були дівчата? В сенсі… секс був?

Щоки Мирона кинуло в жар. Я вперше бачила, щоб хлопець так червонів!

— Це як подивитись.

— А як можна дивитись на секс?

— Ну… Гм… — Він м’явся, муркотів щось, але раптом випалив: — Оральний був. Мені сусідка… Ну. Гм. А так щоб прямо повністю… ну, ти зрозуміла, не було.

— Ого. 

Я бовкнула й лише тоді подумала, що прозвучало неввічливо, коли Мирон ображено глянув на мене.

— Чому «ого»?

— Я просто думала… Вибач, не зважай.

— Та кажи, якщо почала.

— Думала, що хлопці у твоєму віці — досвідчені. І що ти міг би… Ні, нічого, вибач.

Я притулила долоні до щік і відвернулася до вікна. Серце вилітало з грудей.

Ми мовчали кілька хвилин. Я думала, що доведеться самій розрулювати ситуацію, але він першим встиг спитати:

— Ти хотіла запропонувати, щоб я позбавив тебе цноти, так?

Його голос за моєю спиною звучав тихо й обережно, без насмішки. Тож я наважилася.

— Я просто подумала, що це гарна нагода. Дивно якось бути заміжньою і залишатися незайманою… Та й потім, якщо в мене з’явиться хлопець — хтось, в кого я закохаюся — краще бути досвідченою. Ви, хлопці, більше любите досвідчених, правда?

Я почула, як Мирон чухав голову.

— Тобі таке краще спитати в якогось більш досвідченого хлопця. Слухай… А ти не пошкодуєш? Що буде з нашою угодою, якщо ми переспимо?

— Нічого не зміниться. Вважай, це просто послуга. Ми ж домовилися: я допомагаю тобі, ти — мені.

Тепер я розумію: ті дурниці говорила не я. Моїми вустами говорили молодіжні серіали, в яких всі зі всіма спали, модні пісні про те, хто кого хоче, і гора бульварного читва, яке я тягнула з маминої полички й читала між класикою. А ще — дурне бажання бути дорослою й визріла у моїй голові думка, що цнота цій дорослості заважає.

— Гаразд, я можу, — погодився Мирон. — Але в мене немає з собою презерватива. Може, завтра?

Я мотнула головою. Досі сиділа до нього спиною, не дивилася йому у вічі, тому й була такою сміливою.

— Ні, краще зараз. До завтра я передумаю і мені буде соромно перед тобою.

— А якщо завагітнієш?

— Я чула, що коли в дівчини перший раз, вона не може завагітніти.