4. Спина до спини

Мирон. Тепер

Карина чекає мене на парковці. Ходить туди-сюди біля мого авто з опущеною головою, замислена.

— Вибач, мав кілька телефонних розмов, затримався, — пояснюю їй.

Вона піднімає голову, усміхається.

— Нічого страшного, — каже і роззирається, чи ніхто раптом не бачить нас. — Я щойно вийшла.

В офісі про нас ніхто не знає. Принаймні я на те сподіваюся, а Карина сподівається ще більше. Мені, якщо чесно, не принципово, знатимуть про нас чи ні, а от вона боїться чуток, не хоче бути в очах колег коханкою шефа. 

Я шукаю ключі, щоб швидше сісти в авто.

— Як твій день? — запитую, доки вона пристібає пасок.

— Чудово, освоююся на новому місці.

Якраз з цього тижня я перевів її з SV-Trans в SV-Auto. Обидві фірми (а ще компанія з вантажних перевезень і дві автомайстерні) — тепер наш сімейний бізнес, але якщо перша займається міжнародними автобусними перевезеннями, то друга — всім, що стосується легкового транспорту: прокат авто, послуги евакуатора й таке інше. Карина обробляє замовлення й адмініструє сайт, ця робота в SK-Auto для неї простіша і зі зручнішим графіком. Все-таки мамі малої дитини не будь-що підійде.

— Спочатку в садочок?

Вона киває, тож дорогою ми спочатку заїжджаємо по Іллю, тоді в супермаркет, а насамкінець їдемо до них. Всі мої думки займає одне питання: як почати розмову й розповісти Карині, що наші плани доведеться скасувати. Вона лише наважилася, лише погодилася на мою пропозицію, а я мушу їй повідомити, що не розлучаюся.

— З тобою все гаразд? — запитує вона, коли ми заходимо в їхню з сином орендовану квартиру. — Ти якийсь замислений.

Я залишаю пакети на кухні, йду з нею в кімнату. Ілля біжить на кухню діставати з пакетів кіндерсюрпризи й печиво, тож ми залишаємося вдвох.

— Так, все гаразд. — Тру чоло і підходжу до дивана. — Просто хотів з тобою поговорити.

— Що трапилося?

У її голосі тривога, темно-карі очі стають великими, сторожко стежать за кожним моїм порухом.

— Не лякайся, нічого страшного.

Нічого страшного, просто я змушений повестися як останній козел. Може, Яна й має рацію, називаючи мене так.

От тільки Карина — не кізонька, вона не заслуговує на брехню. Ця дівчина пережила занадто багато болю, життя засипало її такими випробуваннями, що не кожен винесе. Вона варта того, щоб бути щасливою. А я мушу її ранити.

— Послухай, щодо нас…

— Дядь Милоне! — В кімнату влітає Ілля з крихітною іграшкою-драконом. — Дивися, що в сюлплизі було!

Я присідаю біля нього і усміхаюся, розкуйовджую золотисту чуприну. Чимось цей хлопчик нагадує мого Олексу, в нього теж таке світле волосся було малим. Тільки синове волосся я нечасто отак тріпав…

Серце нервово спазмує від жалощів за минулим. Ще більш боляче стає, коли Ілля чіпляється мені за шию своїми рученятами і, лупаючи зелено-карими очима, запитує:

— А плавда, що сколо можна буде казати тобі «тато»? Мама так казала!

Я піднімаю очі на Карину. Вона ніяковіє, відводить погляд.

— Золотко, пограйся у своїй кімнаті. Ми з дядею Мироном…

— Все гаразд, Карино. — Обіймаю хлопчика й шепочу йому на вухо: — Ми потім всі разом порадимося й подумаємо, як краще мене називати.

Він киває й випурхує з моїх рук, біжить у свою кімнату.

У мене на душі — наче коти накапостили. Підводжуся й роззираюся, щоб за що-небудь зачепитися поглядом, щоб потягнути час й не одразу випалити правду. Помічаю на дивані чорну сукню, розшиту бісером на рукавах, і, прокашлявшись, запитую:

— Нова? Не бачив тебе в ній.

— Це я в театр купила. — Карина усміхається і підходить ближче. — Я ж казала, що ніколи не була. Не дочекаюся вже!

Точно. Театр. Я обіцяв, що ми сходимо куди-небудь, коли я розлучуся. Купив квитки кілька тижнів тому.

Чорт, я не можу зіпсувати одну з небагатьох радостей в її житті.

— Думаю, вона тобі личитиме. Ти будеш в ній красунею. — Усміхаюся й сподіваюсь, що зумів не виказати жалю.

— Дякую. То про що ти хотів поговорити?

— Нічого аж такого. Це почекає. Поговоримо в суботу, після вистави.

— Гаразд. На вечерю залишишся?

— Ні, поїду. Побачимося завтра на роботі.

Востаннє дивлюся на неї, встигаю побачити в карих очах тінь занепокоєння, але швидко виходжу геть, щоб не ятрити себе ще більше.

Я написав Яні, що буду пізно, бо думав, розмова з Кариною затягнеться. Але тепер бачу, що ще можу встигнути на вечерю. Дорогою я заїжджаю в улюблене бистро — найдорожче в місті, у ньому завжди смачні і свіжі страви — беру гору їжі з собою і мчу додому.

Я досі не зжився з думкою, що знову стану татом, і тим паче не звикся з тим, що знову треба шукати підхід до власної дружини. Тому мені трохи дивно повертатися додому і приміряти костюм турботливого чоловіка. Дивно вдавати, що між нами не все ще втрачено, що мене не ятрять образи, а Яна не ненавидить мене.

— Ти ще не вечеряла? — Я заходжу в вітальню з цим запитанням, махаю паперовими пакетами. — Я купив поїсти.

Дружина читає на дивані. Глипає на мене й нічого не відповідає, тільки зітхає і підводиться. Бере з собою книжку і, йдучи до дверей, зупиняється навпроти мене.

— Ти їй розказав?

Чорт.

— Так, все гаразд. Не хвилюйся, — брешу.

Для чого пояснювати? За кілька днів моя брехня стане правдою. Після вистави я поставлю усі крапки над і.

Яна веде носом, принюхується. Зблизька зазирає мені у вічі так, ніби сканує, хоче вичитати в моєму погляді, чи кажу правду.

— Якщо брешеш, пеняй на себе. Я не пробачу. Не сподівайся, я не ділитиму тебе з коханкою наступні дев'ять місяців.

Я заплющую очі, роблю глибокий вдих. Вона не повірить, навіть якщо скажу правду. Якщо скажу, що моє серце ніколи не ділилося між двома жінками, а належало одній.

Коли знову розмикаю повіки, Яни вже поруч немає. Озираюся — вона йде геть коридором.

Не очікую від себе того, що роблю. Біжу навздогін, встигаю притримати її за талію і обіймаю зі спини. Міцно втискаю її тендітні плечі у свої груди, оповиваю руками.