3. Як робляться діти

Яна. 4 тижні тому (14 років 11 місяців 14 днів з початку шлюбу)

— Дякуємо, що приїхали! — в один голос щебетали Зоя зі Стасом, випроводжаючи нас.

Наші друзі нарешті відкрили омріяну пекарню-кондитерську, і в перший день роботи, після закриття о дев’ятій вечора, влаштували невелику вечірку для своїх. Ми з Мироном домовилися не псувати Зої і Стасу свято своєю гризнею, тому весь вечір трималися як могли.

Мафіни й круасани виявилися першокласними, але нам особливо посмакувало ігристе, яким ми все запивали. За келихом-другим, як я помітила, ми з майже колишнім чоловіком особливо добре ладнали.

— Скажеш потім, що то було за вино, — шепнув мій чоловік Стасу і поплескав його по плечі.

Ми вийшли у прохолодну серпневу ніч веселі й розгарячілі. Один короткий вечір переніс нас в ті безтурботні часи, коли ми не планували розлучатися.

— Так, де моє авто? — бурмотів нетверезим язиком Мирон, шукаючи по кишенях ключі.

— Ти його не брав. Ми на таксі приїхали.

— А твоє авто?

— І я не брала. Кажу, на таксі. — Я засміялася і буцнула гостроносою туфелькою камінець, який побачила на добре освітленому тротуарі.

— Котра година? — Мирон дістав смартфон. — Ого, одинадцята! Треба вшиватися, скоро комендантська. Не смійся, тихо будь, я дзвоню в таксі.

— Навіщо телефонувати… Є додаток…

Я ступила крок до нього і зашпорталася за той самий камінець, який щойно буцала.

— Ой!

Була б упала, але рука мого чоловіка вчасно з’явилася на допомогу. Я вчепилася в його долоню пальцями й втрималася на ногах.

— Обережно, ти п’яна. — Він став ближче, сховав свій смартфон і другою рукою провів по моєму плечі. — І гарна, дуже гарна.

— Гарна, бо п’яна чи гарна, бо ти п’яний? Чи тому, що сьогодні нам вдалося не посваритися?

Відповіддю мені був сміх — такий самий заливистий, чистий, як в юності. Якось так виходило, що роки йшли, риси обличчя мого чоловіка старшали й мужніли, а його сміх не старів. Наче він досі був тим хлопцем, який гамував усю мою злість сміхом, який лікував мене сміхом. І нищив зі сміхом теж.

— Ти сьогодні в білій сукні, як на нашому весіллі. І зачіска схожа… — белькотів Мирон сумно-весело, стаючи все ближче й ближче. — Мені подобається, коли в тебе відкрита шия, вона така тендітна…

Обережно вказівним пальцем він торкнувся того місця на шиї, де відчувається пульс, а тоді помандрував нижче, до ключиць. І додав до пальців губи. Я навіть не обурилася, настрій був не для сварки. Натомість заплющила очі від млосно ніжних поцілунків. І раптом засміялася — стало лоскітно.

— Припиняй творити неподобства посеред вулиці.

— Зараз сядемо в таксі й творитимемо неподобства там, — промугикав він мені в шию.

— А ти таксі викликав?

— От дідько. Таксі. Точно.

Мирон відступив і дістав смартфон, щоб все-таки викликати нам транспорт.

— Ти хитаєшся, — зауважила я, сміючись, коли він збив дзвінок і сказав, що авто буде за п’ять хвилин.

У мене не виходило не сміятися після ігристого. Скільки разів намагалася тримати себе в руках, але ситуація завжди та сама: один келих навіть найслабшого вина — і я найвеселіша людина на світі.

— Я не хитаюся, а шукаю точку рівноваги. — Мирон схилив голову до плеча і зробив крок, оповив обома руками мою талію. — Отак я найстійкіший, — сказав раптом зовсім тверезо, — коли тримаюся за тебе.

На тверезу голову я б лише гмикнула, а так — засміялася. А він поцілував.

Ми цілувалися під вуличним ліхтарем, аж доки не приїхало таксі.

І в таксі цілувалися всю дорогу.

І коли вийшли біля воріт будинку, далі цілувалися.

— Треба тихенько, — сказала я, відхилившись і глянувши на вікна. — Олекса вже спить.

— Добре, тихенько.

Наш син готувався до нового життя, тому все літо жив за графіком, який мав бути в ліцеї — рано вставав, починав день з фізичних вправ, рано лягав. Щоб не розбудити його, ми, тримаючись за руки, тихо зайшли в дім. Щоправда, Мирон зашпортався за придверний килимок, а я вдарилася ліктем об одвірок, але, здається, син спав достатньо міцно, щоб не почути.

Тиша і темрява в домі додали іншого настрою. В цій тиші й темряві я не чула голосу власного розуму, який нагадав би: «Ви скоро розлучитеся, у нього вже є інша, не спи з ним більше, Яно».

Натомість я чула тільки Мирона.

— Господи, як же я люблю твої груди… — шепотів він, вкладаючи мене в ліжко і втикаючись носом у западинку між моїх грудей. — Як же я скучив за твоїм тілом…

— Краще помовч, бо зараз щось ляпнеш, я розізлюся — і сексу не вийде, — буркнула я, беручись за ґудзики його сорочки.

— А, ясно. — Він трішки відхилився. У темряві не було видно його погляду, але я відчувала — дивиться на мене пильно. Прошепотів у мої губи: — Тоді… Гм гмгм гмгмм…

Я розсміялася і заткнула його рота поцілунком. 

Ми дозволили собі забутися на одну ніч. Подумки я знайшла собі виправдання: нехай це буде наш прощальний секс.

Проте найгірше було в тому, що я відпустила ситуацію, не проконтролювала, довірилася своєму нерегулярному в останні місяці циклу і обіцянці Мирона зробити все правильно навіть без презерватива.

А тепер маю згадувати — як воно, знову бути вагітною. І шукати лікарку, маю шукати лікарку.

Хто б подумав — залетіти від власного чоловіка, з яким зібралася розлучатися! Треба ж таке.

Яна. Тепер

— Отож, з розбором жанрів ми завершили. На наступному уроці починаємо вивчати філософію та літературу доби Просвітництва. Хто не дочитав Свіфта за літо, дочитуємо. У нас на нього буде відведено чотири уроки…  

Я даю дев’ятикласникам домашнє завдання і замовкаю якраз перед тим, як лунає дзвінок на перерву. За дев’ять років роботи у школі я так звикла до дзвінків, що моє життя ділиться не на дні й тижні, а на відрізки по сорок п’ять хвилин.

Дев’ять років, хай і з перервами. Дев’ять років, які мені мама не може пробачити, бо вважає, що я ненормальна — маючи частку в бізнесі і небідного чоловіка, працювати «якоюсь вчителькою»! Те, що я займаюся улюбленою справою, — для неї не аргумент. Як і те, що я — не «якась вчителька», а педагог вищої категорії, працюю у найкращому приватному ліцеї міста і торік стала лауреаткою конкурсу «Вчитель року».