2. Злучатися і розлучатися

Мирон. 15 років тому (до весілля — 42 дні)

На мені була біла сорочка, чорний костюм, куплений ще на шкільний випускний. Добре, що хоч краватку батьки не змусили надіти, й без того все тіло чухалося під одягом.

Я скоса зиркнув на тата, який сидів у самій сорочці, на його армійського друга у футболці, на маму і господиню дому в літніх сарафанах, на дівчину навпроти мене у сукні на короткий рукав. Чому тільки я маю мучитися?

— Яночко, може, покажеш Мирону дім? — запропонувала Аліна, дружина татового друга. — Здається, вам нудно слухати наші дорослі балачки.

Дівчина глипнула на мене спідлоба, сторожко кивнула.

— Гаразд. Ходімо, — і підвелася так швидко, наче тільки цього й чекала.

Наш візит в гості був майже спонтанним — днями тато випадково зустрів свого давнього друга, разом з яким служив у армії, й вони домовилися посидіти, згадати старі часи. Мені було цілком зрозумілим їхнє бажання потеревенити про юність і познайомити дружин, дітей. Не зрозуміло було тільки, чому мама змусила мене надягнути цей довбаний костюм.

— Тут у нас ванна кімната, тут туалет, отам вітальня… — бурмотіла Яна, виводячи мене у невеличкий передпокій зі сходами на другий поверх і вікном, що виходило на терасу.

Вона зупинилася біля вікна, задивилася на помаранчевий згусток світла, що опускався за паркан — сонце сідало.

Я став поруч. Схоже було на те, що екскурсію ніхто мені проводити не збирається.

Яна мовчала, і коли мені набридло дивитися на сонце, я повернув голову, глянув на неї. Симпатична. Її біляве волосся спадало підкрученими локонами на плечі. Спокійні блакитні очі, підведені олівцем і намазюкані тінями, спрямували свій погляд у даль. Маленькі губи були міцно стиснуті. От, правда, помада на них… Якась занадто червона.

— Тобі теж це нагадує злучку? — несподівано заговорила вона і повернула до мене лице.

— Що?

— У мене мама болонок розводить. Ось так їх злучає приблизно, як нас з тобою сьогодні намагаються злучити.

— Нас? — Я витріщився на неї. З підозрою зиркнув на двері кухні, які зачинив за собою.

— Хіба не помітно? Тебе вирядили як до церкви. Мене мама нафарбувала як городнє опудало, ще й ця сукня з випускного…

Я ще раз глянув на її помаду, на яскраві тіні на повіках. Так, її слова мали сенс.

— Не зарано нас сватати? Скільки тобі років?

Я думав, їй років шістнадцять, але Яна здивувала:

— Я школу вже закінчила. Вісімнадцять минулого тижня виповнилося.

— О. Мене мама в такому віці народила.

Дівчина, з якою мене збиралися «злучити», зиркнула спідлоба, і я поквапився пояснити:

— Я ні на що не натякаю. Просто, виходячи з логіки моїх батьків, так, ми з тобою вже у шлюбному віці.

— Мої зустрічалися зі школи, одружилися і народили мене, коли мама закінчувала інститут.

— Мм. А ти кудись вступила? — спитав я, щоб змінити тему на щось, що не стосувалося шлюбних тем.

Яна зітхнула, а тоді шморгнула носом — мені здалося, от-от заплаче.

— Аякже, вступила, — буркнула. — Куди батьки змусили. Вони… вони не дозволили вступати туди, куди хотіла я.

— Ого. Ти хотіла щось екстремальне?.. Стати стюардесою? Астронавткою? Гм… Військовою?

Вона подивилася на мене як на людину несповна розуму.

— Вчителькою літератури.

— Серйозно? — Я засміявся. — Тобі не дозволяють стати вчителькою?

— Що тут смішного? Мама колись два роки працювала у школі, і то були найгірші роки її життя. Каже, тільки через її труп. А тато хоче, щоб я вивчилася і працювала в нього бухгалтеркою. Запхнули мене на економічний.

Я почухав потилицю. Зовсім не знав, чим розрадити дівчину, крім як пожалітися на своїх батьків.

— А я б із задоволенням працював з батьком. У мене повно ідей для бізнесу! Тато займається вантажними перевезеннями, а я йому кажу, що треба запускати автобуси в Європу… Але хто мене слухає. Змушують вчитися. Я б того універу вік би не бачив. Трясе, коли подумаю, що скоро знову вересень. Бачте, вони обоє без освіти, то хочуть, щоб хоча б я вивчився!

Яна похитала головою — не знаю, зі співчуття чи тому, що не поділяла мій скептицизм до навчання. Вона опустила голову, обійняла себе руками. Змерзла, чи що?

Я швидко й полегшено стягнув свій піджак і накинув на її плечі. Здивовані блакитні очі враз повернулися до мене. Вони були близько-близько, бо ще тримав руки на її плечах, не встиг відійти.

— Я вдома, взагалі-то. Маю, що надягти.

— Мені хотілося кудись подіти цей дурний піджак.

— Я тобі що, вішалка?

— Ні, ти дівчина. — Промовив це слово, і раптом по голові молотком вгатила ідея. — Слу-у-ухай…

— Що?

— Може, злучимося?

Яна часто закліпала й вигукнула:

— Здурів?

— Ні! Це ж ідеально! — Я мало не затанцював на місці від вигадки, яка вже розкручувалася й обростала деталями в моїй голові. — Де твоя спальня?

— На другому поверсі, — обережно промовила вона.

— Пішли!

Я взяв її руку у свою. Холодні пальці спробували висмикнутися, але я притримав. На одну мить глянув їй у лице й зауважив рясний рум’янець щік. А тоді потягнув Яну до сходів — здійснювати план, який визначить все наше подальше життя.

Мирон. Тепер 

Я знову стану татом. Цей факт мені не допомагає осягнути ні склянка міцного алкоголю, ні розмова з дружиною, ні читання в інтернеті статей про батьківство у зрілому віці. Алкоголь тільки затуманює голову, дружина хоче мене прибити, а статті навіюють паніку.

— Все-таки треба було заїхати в аптеку, — констатую запізніло. — І не покладатися на свою спритність після кількох склянок.

Яна зачиняється у своїй спальні, а я весь вечір блукаю домом — вона сказала б, «як привид батька Гамлета».

Блукаю-блукаю, доки не зупиняюся перед дверима спальні, яка ще кілька тижнів тому вважалася нашою, а тепер лише її. Може, зайти? Лягти поруч, обійняти й сказати: «Нумо миритися»?

Поганий варіант. Ми й не сварилися.