1. Щасливо розлучені

Яна. Тепер

— За нас! За наше довгоочікуване розлучення!

Я високо підіймаю келих і дивлюся крізь рясні бульбашки на свого, вважай, колишнього чоловіка. Гарний, зараза, як і п'ятнадцять років тому. Навіть ще гарніший.

— Так, я теж радий. Аж не віриться, що стільки років нашого фіктивного шлюбу позаду.

Він широко усміхається і піднімає свій келих ігристого.

Сидячи на різних кінцях довгого столу на кухні, ми, мабуть, нагадуємо політичних опонентів на переговорах. Синя тека з документами переді мною, точнісінько така сама перед ним — ось і все, що залишилося від нашої п’ятнадцятирічної угоди.

Яка радість. І як… тоскно.

— Навіть не знаю, за кого з нас двох я більше рада. — Від силуваної усмішки мені зводить вилиці. — Уяви, тепер ти можеш ходити в гості до своїх батьків зі своїми молодими помічницями.

— О, припини, ти маєш ще більше приводів для радості! Тепер не відлякуватимеш обручкою чергового фітнес-тренера чи інструктора з йоги.

— Так, справді радість. Навколо стільки красунчиків.

— І не кажи. За нас і наше щасливе життя окремо!

Мирон випиває свій келих до дна і підсовує ближче тарілку з запашною карбонарою. Бере виделку й акуратно накручує пасту, аристократично виставивши мізинець (міг би й не випендрюватися). Скуштувавши, невимушено зазначає:

— Смачно. Це ти замовила в тому ресторані, де шеф-кухарем працює підкачаний італієць, якого ти з ніг до голови відлайкала в інстаграмі?

— Так-так, в тому самому, в якому ти з'їв форель з кісточками, бо дивився не в тарілку, а у виріз офіціантки.

— Все-таки найбільше зрадіє твоя мама, коли почує новину. Боже, я такий радий за неї! Тепер вона вибере собі нового зятя, який не забуватиме про дні народження і кожен пук її пуделів.

— Болонок. Моя мама розводить болонок.

— О, можеш не нагадувати. Мені ця інформація більше не знадобиться.

Я зціплюю зуби, куштую трохи пасти.

Моя помада ж не розмазалася? Волосся не стирчить?..

В останній день шлюбу треба бути на висоті. Нехай запам’ятає мене такою — красивою, щасливою, ні трохи не засмученою розлученням. Ні грама не засмученою.

— Коли зателефонуємо сину? — Мирон піднімає очі, дивиться на мене трохи спідлоба — тим своїм коронним поглядом, проти якого важко встояти. — Ми домовлялися, що розкажемо йому, щойно погодимо всі документи. Залишилися тільки судові формальності, адвокати все владнають. Вже можна всім розказувати.

— Завтра пообіді скажемо, коли Олекса набере мене. Будь вдома в цей час, щоб я знову не віддувалася сама.

— Коли це ти віддувалася сама?

— Навіть не знаю… Завжди?

— Зауваж, про статеве дозрівання я йому розповідав. — Мій майже колишній чоловік так гордо задирає голову, наче він подвиг Геракла повторив, а не раз у житті провів виховну бесіду з сином.

— О, це вражає. Схиляю голову. Що там усі мої прогулянки з ним, розмови перед сном, читання казок, батьківські збори, візити до лікарів… Так, дурнички. Головне, що ти про статеве дозрівання розповів!

Мирон показово гучно зітхає. Відкладає виделку і вперше за вечір дивиться на мене з тихим жалем у погляді.

— Ну чого ти так? Я знаю, що не був зразковим батьком і чоловіком. Знаю. Ти багато разів мені це казала. Але яке тепер це має значення? Вважай, ми щасливо розлучені.

— Те, що відбулося, завжди має значення. Навіть через час. Навіть якщо я його прожила, відрефлексувала і проговорила з психологом.

Він кривиться, як завжди, коли вважає, що я занадто розумно говорю.

— Я хотів, щоб ти була щасливою. Ти, Олекса, я. Щоб ми всі були щасливими, попри все. Попри нашу дурість, попри те, яку помилку ми утнули з цим одруженням.

— Помилку? — повторюю за ним і відчуваю, що в горлі — клубок. — Ти називаєш помилкою шлюб, який дав життя нашому синові?

— Не я називаю. Це ж ти так вважаєш. Ти багато разів за ці роки давала мені зрозуміти, як шкодуєш, що згаяла на мене час.

Я міцно стискаю кулаки, опускаю голову, щоб не дивитися на нього, щоб не бачити погляду, який прошиває мене наскрізь.

Ми сидимо мовчки кілька хвилин. Не їмо, думаємо. Я майже чую думки Мирона. Впевнена, він подумки докоряє мені за те, що у нас по-справжньому не вийшло щось більше за угоду, яку ми уклали через молодість і дурість.

А потім — ще одне гучне, показове зітхання. І брязкіт. Мій колишній чоловік відкриває кришку, якою накрита ще одна страва і, мугикаючи, вдає, що нічого не трапилося.

— О. Тут твоя улюблена спаржа. Покласти тобі трохи?

— Так. — Я киваю, беру свій недопитий келих і роблю ще ковток, щоб допомогти горлу і серцю.

Він підводиться, йде з тарелем до мене й акуратно кладе на мою тарілку три стебла спаржі. Може, хоча б моя улюблена страва подарує мені сьогодні по-справжньому гарний настрій.

— Дякую, — бурмочу і знову беруся за виделку.

Але тільки-но беру до рота і розжовую…

— Що з тобою? — Мирон ледь встиг сісти, а вже підстрибує з місця.

Я затуляю рота рукою. Зсередини — такі позиви, наче всі мої нутрощі просяться назовні.

Доки щойно з’їдене не опинилося знову на столі, біжу до туалету. Востаннє зі мною таке траплялося… Панічна думка змушує заклякнути над унітазом.

Я вивергаю з себе вечерю і думаю. Думаю про спаржу. Мою улюблену спаржу, від якої мене нудило лише один раз. П’ятнадцять років тому.

Десь у шафці мав би завалятися тест, який розвіє або підтвердить мої підозри. Я кидаюся до нього, але, ще не встигши зробити, передчуваю, що він покаже…

— З тобою все гаразд? — Мирон налітає на мене, коли за п’ять хвилин виходжу з ванної.

Треба ж, чатував під дверима.

Його теплі пальці ловлять моє зап’ястя, і я тремчу. Скільки років, а все одно тремчу від цього дотику, наче вперше.

У темно-сірих очах навпроти — тривога. Він роздивляється моє лице так, ніби вперше бачить, підносить іншу руку, торкається щоки.

— Ти бліда.

— Я вагітна.

— Що?.. Від кого?