Глава 27

Матвій
Я зупинив машину тільки тоді, коли ми опинилися далеко від того місця, далеко від Дані, його матері, криків, скреготу металу і всього, що могло знову зламати її.
Єва сиділа поруч тиха, але не порожня. У ній було щось… інше. Тремтіння ще лишалось, але вже не таке гостре. Її погляд не губився у хаосі — він повільно повертався до реальності.
До мене.
Я заглушив двигун, але не вийшов. Просто сидів, тримаючи її руку, яку вона не забрала. Не відсмикнула, не сховала. Її пальці були холодні, але вона дозволила моїм зігріти їх.
— Ти як? — запитав тихо.
Вона ковтнула повітря, ніби згадала, як це робиться.
— Я… намагаюся… — прошепотіла.
Я кивнув. Проти цього нічого не скажеш. Вона вистояла. Вижила. І цього достатньо.
Я бачив, як трусилися її плечі — не від страху уже, а від втоми. Вона була виснажена настільки, що просто триматися вертикально було подвигом.
— Поїхали додому, — сказав я м’яко, але без варіантів. — Тобі треба відпочити.
Вона не заперечила. Просто кивнула.
Дорога до дому пройшла в тиші. М’які фари малювали тіні на її обличчі, і кожного разу, коли вона здригалася від спогаду, я стискав кермо сильніше, ніж мав право.
Я не міг змінити те, що сталося. Але я міг зробити так, щоб цього більше не було.
Ніколи.
Коли ми під’їхали до маєтку, я вийшов першим і відчинив їй двері. Вона збиралась ступити самостійно, але я вже знав цей рух — крихке, ледь вловиме хитання колін.
Не чекаючи, я схопив її на руки. Вона різко вдихнула.
— Я сама можу… — спробувала заперечити.
— Не сьогодні, — сказав я тихо.
Вона не сперечалася більше. Поклала голову мені на плече так природно, ніби завжди так робила. А мені навіть дихати стало важче — від того, як близько вона була, як довірливо торкнулася пальцями моєї шиї.
У домі було тихо. Ні охорони, ні зайвих поглядів — я заздалегідь подбав, щоб усі трималися подалі.
Я заніс її у спальню. У нашу спальню.
Опустив на ліжко, але не відійшов.
Її очі були червоні, але дивилися вже не крізь мене, а прямо в мене.
— Ти залишишся? — запитала майже беззвучно.
Це питання вдарило сильніше за кулю.
Я присів поруч, провів пальцями по її щоці. Вона не відсунулась.
— Так, — відповів я. — Я нікуди не піду.
Вона зітхнула так, ніби весь світ, який давив на неї годинами, нарешті зсунувся з плечей.
Я допоміг їй лягти, накрив ковдрою. Уже збирався відступити на метр — дати їй простір, дати дихати.
Але її рука схопила мою.
Слабко. Несміливо. Але так, ніби відпустити було страшніше, ніж тримати.
— Можеш… лягти поруч? Просто… щоб я знала, що ти тут, — прошепотіла вона.
У мене ніби щось стиснулося всередині. Небезпечно.
Я мовчки зняв куртку й ліг поруч, не торкаючись її, даючи їй вибір.
Вона сама скоротила відстань.
Поклала долоню на мої груди — прямо на серце, що билося надто голосно. І прошепотіла:
— Коли ти поруч… мені не страшно.
Я накрив її руку своєю, притягнув трохи ближче. Достатньо, щоб вона відчула тепло, але не так, щоб налякати.
— Ти в безпеці, Єво, — сказав я. — Поки я дихаю.
Вона заплющила очі, притиснувшись до мене, і вперше за весь день її дихання стало рівнішим.
І поки вона засинала у мене на грудях, я дав собі клятву:
Я знайду кожного, хто сьогодні торкнувся її страху.
І зроблю так, що вони більше ніколи нікого не торкнуться.