Глава 26

ЄВА

Мене відпустили руки Дані, але ноги в ту ж мить підкосилися.
Все тіло тремтіло, немов я стояла босою на льоду.
Матвій встиг підхопити мене — різко, але обережно. Його пальці ковзнули по моїй спині, стискаючи трохи сильніше, ніж треба, ніби він боявся, що я розсиплюся або зникну.

Я вдихнула, але повітря не вистачало — груди стискало так, що я задихалась.
Сльози текли самі, навіть коли я не розуміла, плачу я чи просто організм здається.

— Ти в безпеці, — прошепотів він мені у волосся.
Його голос був хрипким, зламаним. Я ще ніколи не чула його таким.

Я вчепилася пальцями в його куртку.

— Я… я думала… — слова ламалися. — Він… він би… Матвію, він би мене…

Я не договорила — ковток повітря зірвався на ридання.
Матвій обхопив моє обличчя долонями і змусив подивитися на нього.

— Я не дозволив би, чуєш? — сказав тихо, але твердо. — Ніколи.

Мої губи тремтіли, я ледве кивнула. Його погляд був темним, важким, але справжнім.
Та всередині мене ще був страх, той, що вгризається в ребра і не відпускає.

Позаду хтось говорив, кричала його мати, Матвія люди давали команди, але все це злилося в глухий шум.
Мені здавалося, що я слухаю все через воду.

Матвій нахилився трохи ближче.

— Ти можеш іти? — спитав тихо.

— Я… не знаю… — прошепотіла.

Він не став чекати. Просто підхопив мене на руки.
Так, ніби я важила менше за повітря.

Я різко вхопилася за його плечі, поклавши голову йому на груди.
Його серце билося так сильно, що я відчувала кожен удар.

Він пройшов коридором далі, повз розбиті двері, повз темні стіни, повз спогади, які я не хочу зберігати.
Я чула лише його кроки і тепло його рук.

На виході холодне повітря зимового вечора вдарило в обличчя, і я здригнулася.

— Тихо, я тут, — прошепотів він, притискаючи мене ближче.

Він відкрив дверцята машини і дуже повільно, дуже обережно посадив мене на сидіння. Мої руки все ще тремтіли.
Подумала, що він відсторониться — але ні.

Він нахилився ближче, закрив долонями мої щоки й поцілував мене в лоб.
Несподівано.
Тепло.
М’яко.

— Ти жива. Це головне, — сказав він одними губами.

Я відчула, як грудна клітка стискається новою хвилею сліз — але вже не від страху.
Від полегшення.
І ще від чогось, що я боялася назвати.

Він обійшов машину, сів за кермо.
Двері грюкнули тихо, мотор загудів.
І тільки коли машина рушила, я відчула, як щось у мені повільно відпускає.

Матвій кинув на мене погляд — короткий, але такий, що мені захотілося заплющити очі.

— Якщо хочеш — можеш спати. Я поруч, — сказав він.

Я не спала.
Просто дивилася на нього, на ті руки, що щойно тримали зброю, а тепер лежали спокійно на кермі.
На ті очі, які я бачила останнім перед тим, як він став між мною і смертю.

— Матвію?.. — прошепотіла я.

— Гм?

— Дякую…

Він не відповів одразу.
Просто простягнув руку й накрив мою.

Його пальці були теплими.
Сильними.
І вперше за цей жахливий день я відчула себе не жертвою — а живою.