Глава 25

Даня стиснув ніж сильніше, його пальці побіліли. Погляд смикався — то на мене, то на свою матір, то на Єву. Він був загнаний.

— Не роби цього, — тихо сказала його мати. — Те, що ти робиш… це не врятує тебе.

— Замовкни, — Даня прошипів, ховаючись за Єву, ніби вона була останнім щитом. — Вони всі думають, що я чудовисько. Всі! А він… — він показав на мене ножем, — він забрав у мене життя!

Я не витримав і зробив крок уперед.

— Це ти забрав життя, Даню, — сказав я рівно, хоч руки стискали пістолет так, що кістки хрустіли. — Не плутай усе. Це ти вбив мою сестру.

У кімнаті стало так тихо, що чути було, як кожен із нас дихає.

Даня засміявся.
Хрипко. Зламано.
Сміх більше схожий на задушений крик.

— Я? Це я? — він хитнув головою, а очі божеволіли все більше. — А хто її привів туди, га? Хто її залишив? Хто не зміг її захистити?

Він підняв погляд, і в ньому було те саме, що я бачив п’ять років тому — холод, що забирає все живе.

— Ти, Матвію. Ти винен так само, як і я.

Єва здригнулася в його руках.
А от його мати — стояла, бліда, але тверда.

— Сину… — вона зробила крок. — Це не виправдання. Ти вбив ту дівчину. Ти забрав у цієї людини сестру. Те, що ти зараз робиш, — це не помста. Це…

— МАМО! — він зірвався. — Я зробив те, що мусив!

Його голос надломився.

— Вона кричала… а я… я… — він притулив вільну руку до обличчя,— Вона не мала бачити.Я не хотів…

Він вперше за весь час затремтів по-справжньому.
Не від гніву.
Від провини.

Я вдихнув глибоко.

— Даню, — сказав я так спокійно, як тільки міг. — Це закінчується зараз. Без неї. Відпусти Єву. Ти хочеш мене — я тут. Але вона не має повторити долю моєї сестри.

Мої слова ніби вдарили його.
Він стиснув повіки.

— Твоя сестра… — прошепотів він. — Вона так само благала…

Його рука здригнулася.
Ніж ковзнув на міліметр ближче до шкіри Єви — і вона видала тихий всхлип, що пробив мене сильніше за будь-який удар.

Я підняв пістолет вище.

— Це останній раз, коли ти торкаєшся когось важливого для мене.

Він відкрив очі.
І я побачив там рішення.

Не вирішення.
Саме рішення.

Він різко потягнув Єву назад, ніби збирався щось зробити — то втекти, то поранити.

І я натиснув на курок.

Постріл був глухий, короткий.
Даня похитнувся.
Ніж випав із його руки.
Він упав на коліна, стискаючи бік, куди прилетіла куля.

Мої люди кинулися вперед, хтось підхопив Єву, хтось одразу вибив ножа ногами, інші — схопили Даню.

Його мати впала поруч, притискаючи його до себе, але він навіть не дивився на неї — дивився на мене.

— Я… не хотів… — прошепотів він. — Як і тоді…

Я повільно опустив пістолет.

— Але зробив, — відповів я.

Єва, звільнена, затремтіла в моїх руках, очі червоні, щоки мокрі. Я пригорнув її так, ніби боявся, що якщо відпущу — вона теж зникне.

Цього разу — ніхто не забере.

Ніколи.