Глава 22

Темрява зникла різко — разом із пов’язкою на очах.

Різкий, холодний запах сирого бетону й вологи вдарив у ніс. Я моргнула, намагаючись сфокусувати погляд: лампа під стелею миготіла, кидаючи уривчасті тіні по стінах.
Здавалось, ми були в якомусь величезному занедбаному складі чи підвалі. Порожньо. Холодно. Лунко.
Я спробувала ворухнутися… і тільки тоді зрозуміла, що руки прив’язані до спинки металевого стільця. Міцно. Шнур ріже зап’ястя.
Паніка здійнялась у грудях, як полум’я.
— Гей!.. — мій голос зірвався. — Хто тут?..
Кроки. Повільні, впевнені.
З темряви вийшов чоловік — високий, у чорному пальті, зі шрамом через щоку. Він оглядав мене так, ніби оцінював… чи, скоріше, насолоджувався моментом.
— Нарешті прокинулася, — сказав він рівним, майже байдужим голосом.
Я проковтнула сухість у горлі.
— Хто ви? Чому я тут? Матвій… він…
— Матвій, — повторив він, і в його голосі з’явилася тінь посмішки. — Став… надто сильним.
Мене мов холодною водою облили.
— Що?.. Я не розумію…
Він підійшов ближче, нахилився так, що я відчула запах цигарок і чогось металевого.
— Сильним, розумієш? Надто впливовим. Надто небезпечним. А такі, як він… їх треба зробити слабкими.

Я застигла.

— Але до чого тут я?…
Він підняв брову, ніби здивувався, що я ще не здогадалася.
— Ти — його слабкість.
Серце впало десь у п’яти.
Я відчула, як холод просочується у пальці, у груди, в спину.
— Це… помилка, — прошепотіла я. — Ви не розумієте…
Він раптом ударив кулаком у металеву стійку поруч — звук гримнув, я здригнулася.
— Досить. У мене немає часу на твоє непорозуміння.
Його очі стали темні, жорсткі.
— Мені потрібна інформація. І ти її зараз даси.
Я похитала головою.
— Я нічого не знаю! Я… я не залучена в його справи…
— Брехня, — сказав він буденно, ніби підготувався і знав що казати.
Він витяг стілець навпроти — повільно, скреготом. Сів. Схрестив руки на колінах.
— Отже, почнемо. Де він тримає документи про останню угоду? Хто може його зрадити в компанії? І чому він приховує рух грошей з усіх угод?

Я завмерла.
Слова змивалися в шум у вухах.
Я нічого з цього не знала.
НІЧОГО.

— Я… я справді не знаю, — прошепотіла я. — Я не вмішуюсь… я не торкаюсь його роботи…
Він втягнув повітря через зуби, роздратовано.
— Бачиш, — сказав він тихо, — коли люди мовчать, я починаю нервувати. А коли я нервую…
Його рука злетіла швидше, ніж я встигла подумати.

Ляпас.

Біль прорізав щоку, теплий металевий присмак крові розтікся по губі.
Я не втримала стогін.
— Ти говориш, коли я питаю, — його голос став гострим, як лезо. — Де інформація?
Сльози мимоволі заповнили очі.
— Я… правду кажу… — видихнула я, губи тремтіли. — Я не знаю нічого. Я не бачила жодних документів… мене не допускають до цього… я просто… просто живу поруч із ним…
Він схилив голову.
— Значить, ти мені зараз скажеш те, що приховуєш. Усі таємниці. Все, що він тобі коли-небудь казав. Усе, що бачила. Усе, що чула.
— Я нічого… нічого не знаю! — мій голос зірвався, переріс у панічний шепіт. — Якщо я щось і чула, то це нічого не означало… Матвій ніколи не казав мені нічого важливого… нічого, що може вам знадобитись…

Він різко схопив мене за підборіддя, примушуючи подивитися йому прямо у вічі.

— Тоді будеш згадувати. Інакше — я сам допоможу тобі згадати.
Його пальці боляче впилися у мою шкіру, і вперше я по-справжньому відчула:
я тут не випадково.
І це — тільки початок.
— Ти зробиш Матвія слабким, — прошепотів він майже ніжно. 
Моя кров застигла.
А в голові лунав тільки один голос:
Матвій… куди ти мене втягнув?