Глава 21

Її слова… те шепітне «то вбий мене» — ще гриміло в моїй голові, коли я раптом відчув, як щось у мені… обривається.
Наче мотузка, яку я тягнув роками, нарешті луснула.
Я дивився на її очі — уперті, поранені, вогнисті — і вперше за весь час зрозумів, що силою я її тільки ламаю.
А вона не ламалась.
Вона горіла.
Я відпустив її зап’ястя.
Пальці втратили контроль, ніби більше не мали права торкатися її.

— Іди, — сказав я.
Тихо.
Так тихо, що навіть для мене це прозвучало чужим голосом.

Її брови зсунулися, погляд став настороженим — ніби вона не повірила.
Я прибрав руку зі столу. Відступив убік, створивши простір, який вона так хотіла отримати.
Вона пройшла повз мене повільно — ніби боялась, що я передумаю.
Відчужена. Тверда.
Не моя.
Я бачив, як вона бере сумку з речами, як ремінець ковзає по її плечу, як двері холу здаються надто великими для такої маленької фігури.
Кожен її крок був ударом.

Ти щойно дозволив їй піти.
Ти. Їй.

Холод розлився в грудях.
Я стояв нерухомо, слухаючи:
кроки…
скрип дверей…
тиша.
І лише тоді мене накрило.
Як я дозволив?
Як я, який тримав цей світ під контролем, який знищував будь-яку загрозу, який не може навіть дихати без впевненості в безпеці — як я дозволив їй піти?
А потім прийшла інша думка.
Гірка.
Правдива.
Я контролював її не тому, що мені потрібна влада.
А тому що вона стала єдиним, що я боявся втратити так само, як втратив свою сестру.
Так само, як не встиг тоді.
Так само, як не вберіг.

Страх штовхав мене робити дурниці.
Страх вбирався в слова, дії, заборони.
Страх перетворив мене на монстра в її очах.

І тепер — вона пішла сама.
У світ, який я знаю краще за всіх…
У світ, який не пробачає помилок.
У світ, від якого я так відчайдушно намагався її захистити.

А я навіть не пішов за нею.

ЄВА
Я не озирнулася, коли вийшла за двері.
Не дозволила собі.
Якщо б поглянула на нього — я б зламалася знову. А цього разу мені треба було стояти міцно.
Він просто… відпустив мене.
Так легко.
Так тихо.
Наче вже не тримався за мене так, як раніше.
Я йшла дорогою, що вела від дому до траси.
Повітря було свіже, прохолодне, а я дихала жадібно — ніби вперше на свободі.
Поруч тягнувся ліс, високий, темний, шурхотливий від вітру.
Дорога була вузька, асфальт потрісканий, але я знала: аби дійти до міста — треба пройти кілька кілометрів.

Чому він дозволив?
Це пастка?
Або йому справді набридло?

Кожна думка боліла.
Я притисла ремінець сумки до плеча й пришвидшила кроки.
Занадто тихо.
Занадто пусто.

Поки не почувся звук.
Різкий.
Незнайомий.

Шум двигуна.

Я обернулась.
По дорозі повільно котилася чорна машина — тоновані вікна, матовий кузов, фари різали темряву лісу.
Вона зупинилась прямо біля мене.
Серце стислося.

Двері різко відчинилися.

Я не встигла навіть зреагувати, як двоє чоловіків у чорному вийшли, швидко, мов тіні.
Один схопив мене за руки.
Другий затулив рот.
— Тихо, — прохрипів один. — Без різких рухів.
— Відпустіть!.. — спробувала вирватися, але мене різко потягнули назад.
Сумка впала на землю.
Мої ноги підкосились.
Повітря вирвалось із грудей.
Мене затягнули в машину так швидко, що я навіть не встигла крикнути.
Двері зачинилися.
Замок клацнув.
Темрява.
Гумовий запах салону.
Чиєсь важке дихання позаду.
І лише одна думка пронизала мене гостріше за страх:

Матвій… відпустив мене.
А потім викрав, для чого? Залишилося питанням.