Глава 20

МАТВІЙ

Її слова ще висіли в повітрі — гострі, як скло.
Побачимо.

У мені щось клацнуло.
Я відчув, як злість піднімається не хвилею — а цунамі, яке не зупинити.
Це було більше, ніж ревність. Більше, ніж контроль.
Це було про одне: вона посміла протистояти мені.
Я зробив крок до неї.
Один.
Другий.
Поки між нами не залишилося кількох сантиметрів.
— Повториш ще раз? — тихо, майже шепотом. Але той шепіт був небезпечніший за крик.

Вона не відступила.
Навіть не моргнула.

— Я сказала, — прошепотіла вона, — що це не інше.  Ти — лицемір.

Мене сіпнуло.
Плечі напружились так, що кожен м’яз горів.
— Ти не розумієш, у що вплутуєшся.
— Навіть якщо й так — це МОЄ життя, — її голос знову зірвався. — А не твоя власність!
— МОЯ, Єво. — я вперся руками в стіл позаду неї, загнавши її у пастку. — Бо ти зі мною. Бо ти носиш моє прізвище. Бо я вирішую —
— НІ! — вона відштовхнула мою руку, але я занадто сильно вцепився у стіл

Невеликий рух.
Маленьке заперечення.

Але мене це розлютило так, що в очах потемніло.
— Ти… — я стиснув зуби, щоб не гаркнути — Не маєш права так робити.

— А ти маєш право стирати мої контакти?!
— Так.
— Маєш право забороняти мені друзів?!
— Так.
— Маєш право ходити до інших жінок?!
— Так.

Це був удар по ній.
Я бачив, як вона змінилася у погляді 
Але я не міг зупинитись.
Злість у мені кипіла й виливалася назовні.
— Бо я той, хто тримає тебе в безпеці. Бо я той, хто вирішує, з ким ти говориш і куди ходиш.
Вона відступила на пів кроку , бо більше немає куди— не від страху, а щоб мати можливість відповісти.
І відповіла.
— Це не безпека. Це тюрма!
Мене переклинило.
— Тюрма? — я зробив крок уперед. — Ти хочеш знати, що таке тюрма? Ти поняття не маєш, Єво.
Тюрма — це коли ти робиш помилки, через які люди помирають.
Тюрма — це коли ти довіряєш не тим людям.
Тюрма — це коли твій найменший вибір може зруйнувати все
Я нахилився до неї так близько, що вона могла відчути гарячий подих на своїй щоці.
— А ти поводишся, як маленька… вперта проблема.
— Проблема? — вона засміялася з гіркотою. — Прекрасно, тоді я вирішую так: я не хочу бути твоєю дружиною.

Ось тут я зірвався.
Кричав 
— НЕ БУДЕ НІЯКОГО РОЗЛУЧЕННЯ!
Стіл під моєю рукою здригнувся.
Квіти впади на підлогу, пелюстки розлетілися 
— Ти думаєш, я дозволю тобі піти?
Після всього, що я вклав?
Після того, як ти раз за разом провокуєш мене?!
— Я провокую? — вона аж ковтнула повітря від обурення. — Це ти ведеш себе як монстр!
— Може, я і є монстр, — видихнув я тихо, але очі були темні, як ніч. — Але це той монстр, який тебе не відпустить.
— Ти не маєш права.
— Я вже й так переступив через усі права, — я усміхнувся перекошено. — То одна межа більше, одна менше — різниці вже ніякої.

— Я піду.
— Ні.
— Піду!
— НЕ ПІДЕШ.

Я схопив її за зап’ястя, але не сильно — не так, як раніше — а так, щоб не дати піти. Вона спробувала вирвати руку.
— Єво! — голос гримнув, як удар. — Я сказав: ТИ. НЕ. ПІДЕШ.
Вона зустріла мій погляд.
Очі — вогонь.
Не страх. НЕ покора.
Спротив.
— То вбий мене, — прошепотіла вона. — Бо інакше я втечу.
І в ту секунду я вперше за довгий час…
не знав, що відповісти.