Глава 19

Телефон тремтів у моїх руках, хоч це тремтіла, напевно, я сама.
Квіти, стерті контакти, цей холод, що пробігав хребтом — усе зливалося в одну точку.
Тільки один номер.

Я натиснула на виклик.

Гудки здавалися нескінченними, і з кожною секундою мені хотілося кинути слухавку й утекти від цього всього.
Але я залишалась.
Я мусила почути його виправдання.
Нарешті — коротке, жорстке:
— Так.
Його голос був рівний, холодний, як лезо.
Ніби нічого не сталося.
Ніби не вчора закривав мене в кімнаті, не сьогодні стирав моє життя з телефону.
— Матвію, де… де всі мої номери? — слова виходили з надривом. — Де мій список контактів? Де люди, з якими я спілкувалась?

Пауза. Тяжка. Неприємна.
Він не збирався нічого пояснювати.

— Видалив.
Так просто.
Без жодної нотки вагання.
— Ти не можеш… — я відчула, як голос починає зриватися, — ти не маєш права! Це мої люди, мої друзі, моє життя!
— Тобі вони не потрібні.
Мене ніби вдарило.
Я сперлась на стіл, бо ноги просто підгинались.
— Не потрібні?! Ти вирішуєш, кому мені дзвонити, а кому ні?!
— Так.
Коротко. Різко.
Наче це найприродніша річ у світі.
У грудях щось стиснулося до болю. Я хотіла ще щось сказати, викричати, вбити його словами — але раптом почула звук.
Жіночий.
Тихий, але дуже чіткий.

— Матвійчику…

Мені здалося, що повітря зникло.
Я застигла.
А він навіть не відреагував. Не пояснив.
Просто мовчав.
Кров вдарила в голову.
— Супер.
Я розсміялася — нервово, боляче.
— Значить так, так? Мені видаляєш номери, мені забороняєш говорити з кимось… а сам десь там із дівчиною?!

Тиша.
Напружена.
Гостра.

Я видихнула, ковтнула повітря — і сказала:
— Я хочу розлучитися.
— Єво—
— Я не хочу бути з тобою.
Почула, як він різко вдихнув.

І клац — зв’язок обірвався.

Я стояла з телефоном у руках, а серце билося так, ніби хотіло вирватись із грудей.
Страх, злість, образа, розпач — усе змішалося в один хаос.
Я зібрала сумка з речами, спустилася на кухню.
Знадвору пролунав звук двигуна.
Далекий спершу.
Потім ближчий.
Потім різке гальмування.
Я навіть не встигла зреагувати, як вхідні двері розчахнулися.

МАТВІЙ
Я зайшов, як шторм.
Від злості .
— Повтори. — його голос заповнив увесь простір.
Вона стояла переді мною, але з твердим поглядом.
— Я сказала, що хочу розлучитися.
Щось у мені сіпнулося. Я наблизився.
— Через що? Через те, що я видалив непотрібні контакти?
— Непотрібні?! Це мої друзі! Моє життя до тебе!
Вона зробила крок уперед.
— Ти пам’ятаєш, який скандал влаштував мені, коли я говорила з Єгором?! Пам’ятаєш?!
Я мовчав.
— А сам?! — вона підняла руку, вказуючи на телефон. — Сам сидиш з якоюсь дівчиною поруч! Вона називає тебе “Матвійчику”, а ти просто кидаєш слухавку.

— Це не твоє діло.

— А моє життя? — її голос зірвався. — Моє життя теж не моє діло?
Ми стояли один навпроти одного, дихаючи важко, ніби готувалися до бою.
— Я не дозволяю тобі говорити з іншими чоловіками.
— А собі ти дозволяєш з жінками?!
— Це інше.
— Ні! — вона закричала так, що в мене всередині щось зрушилось. — Нічим це не інше! Ти забороняєш мені спілкування, свободу, друзів, а сам… сам робиш, що хочеш!
— Я контролюю ситуацію, — прошипів я.
— Ти контролюєш МЕНЕ.

Тиша.
Густіша за бетон.
— Ти не підеш, — сказав я тихіше, майже небезпечно.
— Побачимо, — відповіла вона, зводячи очі в мої.
Напруга між нами була така, що повітря ніби тріщало.
І я не знав — ми зараз поцілуємось, уб’ємо одне одного чи розіб’ємо весь будинок до кривавих скалок.
Одне я знав точно:
ця ніч уже не повернеться до тиші.